Орловський Володимир Донатович. Відпочинок у степу. 1884

Теги: 2024, експонат місяця

Творчий шлях Володимира Орловського благословив сам Тарас Шевченко словами «здається, з його будуть люди». Безцінний внесок митця в образотворчу культуру пов’язано і з викладацькою діяльністю Орловського в Академії Мистецтва Петербургу, де він як керівник пейзажного класу (1878-1887) навчав майбутніх художників, у тому числі плекав таланти своїх земляків – С.Васильківського, К.Крижицького, О.Ткаченка, М.Беркоса та ін.

Картина «Відпочинок у степу» з постійної експозиції Харківського художнього музею належить до періоду розквіту майстерності Володимира Орловського. На той час (картину створено 1884 року) остаточно сформувався незаперечний авторитет художника, здобутий самовідданою працею, роками навчання і художньою практикою. Яскравий представник академії, шанований у найвищих колах поціновувачів мистецтва і серед творчої молоді, він визначився серед тих митців, які своїми творами долучали публіку до українства. Тому обрання сюжету картини «Відпочинок у степу» не випадково було пов’язано з таким унікальним явищем української культури, як чумацтво. Твір сповнено більш глибоким сенсом, ніж популярне в умовах розвитку демократичних тенденцій ІІ пол. ХІХ ст. зображення людей низького соціального стану. Починаючи з того, що малолюдну сцену художник розміщує у монументальному форматі (151х125), підводячи героїв і спосіб їхнього життя до тематики високого мистецтва, в цій роботі Орловський демонструє і утверджує живописні інновації, які порушували архаїчну сталість класичного жанру і піднімали його на європейській рівень. Перш за все, автор звільняє пейзаж від скутості академічних нормативів. Він не обмежує простір так званою «внутрішньою рамою», характерною для академічного пейзажу, а, навпаки, підкреслює його неосяжність лінією небосхилу, яка зорово розширює рамки полотна. Прихильність до романтичних принципів у картині підтверджує превалювання в композиції зображення небесної стихії з її незбагненною, сповненою динаміки життєдайною силою. Майстер блискуче використовує живописно-просторові ефекти, на яких він «затримує» увагу глядача. Тут автор повністю виправдовує влучну характеристику «пошукача сонячного світла», яку надали йому сучасники. Сонячним світлом сповнений прозорий серпанок повітря, осяяні його німбами химерні абриси хмар. На наших очах вони з купчасто-дощових перетворюються на передвісників хорошої погоди. Плескаті пера на самому небокраї затримують сонячні промені дня, який повільно згасає у їх обіймах. Відчуття простору художник досягає завдяки поєднанню різних точок зору: тільки дивлячись вгору з низини небо здається таким безмежно-високим і, навпаки, коли дивитися з пагорба – зір глибоко проникає у далечінь. Навмисне занижена лінія горизонту посилює враження від неба, яке зберігає залишки бурхливого денного життя природи, тоді як у нижній сюжетній частині краєвиду вже панує надвечір’я. Тут переважають неяскраві, але точно підмічені художником теплі природні відтінки, характерні для степового ландшафту. Розмитий дощем, розшарпаний борознами від возів шлях виглядає надзвичайно живописним завдяки використанню багатої тональної палітри холодних відтінків і пастозній манері письма, що імітує рельєф дороги. Передані мовою світла і фарб реалії природи художник досліджував і випробовував, спостерігаючи ці прийоми у творах художників барбізонської школи під час своїх художніх студіювань у Франції. Спокійні коричневі, бурі, зелені тони землі в нижній частині полотна «пожвавлено» яскравими сполохами лазоревого «ока» калюжки на дорозі і зірочок квітів серед виснаженій сонцем трави.

У сцені відпочинку чумаків достовірно передано характерні риси їх побуту, умов дорожного відпочинку, харчування, ставлення до волів. Ці круторогі істоти, незважаючи на зменшений масштаб зображення у порівнянні з оточенням, у картині виглядають справжніми міфічними велетнями серед степових просторів. Відомо, що в дощову погоду волів, цих незамінних помічників подорожуючих, старалися не використовувати. Якщо чумаків заставала негода, валка возів зупинялась і чекала, коли підсохне дорога. Саме цю ситуацію чумацького переходу відображено в картині. Група чоловіків розмістилася біля вогнища. По тому, як точно передані ракурси, пози, рухи чоловіків, чітко окреслені конструкції возів, складається чітке уявлення про професійність і спостережливість автора.

Володимира Орловського вважали «царем олюдненого пейзажу». «Усі терени природи розподілені у нас на чотири царства, – аналізував тогочасний стан пейзажного жанру історик мистецтва Андріян Прахов, – водяне – Айвазовський і Боголюбов, степ – Архіп Куїнджи, непролазні ліси – Іван Шишкін. Орловський вибирає в природі місця обжиті, із дрібною метушнею їхніх жителів, стоптані та прибиті їхніми трудовими ногами».

Картина Володимира Орловського «Відпочинок у степу» надійшла до харківської державної художньої збірки 1930 року з колекції українського підприємця – мецената П.І. Харитоненка. Можемо припустити, що інтерес Павла Івановича саме до цього твору В.Орловського і придбання картини у власність було даниною вшанування пам’яти свого прадіда Герасима, який чумакував і тим заклав фінансові підвалини родини Харитоненків.

P.S.

З 1887 року Орловський оселився на батьківщині, у Києві. Він брав активну участь у діяльності школи Миколи Мурашка і привніс у процес української художньої освіти дух європейських інновацій – «…зі школою Мурашка більш ніхто не міг рюмсати, мовляв тільки й сонечка, що у Північній Пальмірі». На тлі імперської політики московії, що цілеспрямовано обмежувала перспективи модернізації у всіх галузях нашого культурного розвитку, творчість академіка живопису, професора Володимира Донатовича Орловського і його послідовників визначила авангардний потенціал українського образотворчого мистецтва.

Наталя Титаренко, мистецтвознавиця