«Тканий всесвіт». Людмила Байматова
Серед різноманіття колористичних і формальних пошуків майстрів гобелену, чию творчість ми представляємо у проєкті «Тканий всесвіт. Харків – Рівне», за манерою і технікою виконання унікальними і неповторними є роботи харківської майстрині Людмили Байматової. Так сталося, що значна частина її життя пройшла в Узбекистане, в Ташкенті, батьківщині її чоловіка, Гайрата Байматова, заслуженого художника Узбекистану.
Техніка, в якій виконано ці роботи, називається «чі», а сама робота «чій». Вона виникла за давніх часів, задовго до появи традиційного гобелену і килимів. Її розповсюдження охоплювало територію, де проходив Великий шовковий шлях.
Першопочатково – це декорована циновка, де зображено фрагменти орнаментів або тварин, притаманних певному регіону. Основою для чія слугувала осока, гнучкі і пружні стебла якої обвивали грубими вовняними нитками. Чій прикрашав пересувне житло у туркмен (юрти). І нині на виставках і в музеях Туркменії можна бачити юрти, стіни яких виготовлено і прикрашено в такий спосіб.
Такий чій великого розміру вона колись побачила у невеликому ресторанчику в Пальмірі, на якому було зображено сірійський орнамент. Як вона згадує, адаптований до оздоблення сучасного інтер’єру і оформлений в раму, побачений на одній із виставок у Ташкенті, чій остаточно підкорив її. Автором був майстер кримсько-татарського походження Мамут Чурлу, що на той час проживав у Фергані, надзвичайно цікава людина і художник. До речі, виставку цього талановитого і різнобічно обдарованого майстра – кераміста, живописця на початку 2000-х років було експоновано у ХХМ.
У своїх роботах в основному майстриня використовує віскозу і інші методи зв’язування, що дає право назвати її техніку авторською.
Дивлячись нині на вишукані роботи Людмили, чий «трубчастий» рельєф дійсно віддалено нагадує першопочаткові стебла осоки, сплетені в архітектонічно і гармонійно закомпонований твір, де виникають алюзії і живопису, і графіки, конструктивно поєднані і геометрично трансформовані по вертикалі, яка є основним формотворчим елементом.
Майстриня добре передає, здавалось би, неможливе у цій техніці виконання: гру світла і тіні, предмети в контражурі, їх прозорість чи, навпаки, щільну фактуру з колірними відблисками.
Тканий «Блакитний натюрморт»(2016) з келихом, вазами на столику, сповнено відчуття освітлення кімнатного середовища, легкості і прозорості.
Ці твори Людмили можна іще порівняти з нефігуративним живописом, де елементи зображення строго і логічно поєднано на багатоцвітній яскравій площині чія.
Серед улюблених кольорів – блакитний і бірюзовий, кобальтовий, охристий, які є найбільш поширеними на Сході. Їх відкрите і дзвінке звучання підсилено вкрапленнями чорного і бордового, які є своєрідними колірними акцентами, що посилюють загальну фарбову палітру робіт («Мушлі». 2018).
Гобелени Людмили цікаво розглядати, вони насичені промовистими деталями, які глядач «розшифровує» як сходинки багатоступінчастої піраміди – знизу догори, де крізь геометризовані знаки проступають «лики» персонажів – муза театру Мельпомена, обриси облич героїв, інші аксесуари («Театр».2006)
Очерет і осока в Україні, як і їх родич папірус в Єгипті, також залишили помітний слід в культурі й мистецтві, зокрема, народному – від жартівливої пісні «Очерет, осока, чорні брови в козака» до плетених кошиків і стріх сільських хат, які ще донедавна часто зустрічались у деяких регіонах України. Шлях від «хижок до палаців» якраз добре демонструють елітарні і рафіновані твори Людмили Байматової, які є яскравою сторінкою у контексті сучасного культурного життя України.