ЖИВОПИСНІ ТВОРИ НЕВІДОМИХ ХУДОЖНИКІВ У КОЛЕКЦІЇ ХАРКІВСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ
- Теги: 2025, новини, онлайн виставки
Нині, у зв’язку з евакуацією музейних фондів, повністю припинено таку базову форму діяльності музею, як офлайн-екскурсія. Тому шукаємо відповідні обставинам способи популяризації творів художньої збірки.
З метою розширити коло вже існуючих рубрик фейсбук-сторінки, предметно пов’язаних з експонатами харківської збірки, її інформаційно-освітнє поле розширюємо циклом дописів «Живописні твори невідомих художників у колекції Харківського художнього музею».
Більшість експонатів з грифом «невідомий художник» зберігаються у музейному відділі вітчизняного мистецтва ХУІ – поч. ХХ століть. Живописні твори невідомих художників до війни було представлено у першому залі постійній експозиції. Окрім ікон, авторська невизначеність яких обумовлена традицією і специфікою цього виду образотворчого мистецтва, екскурсійний ряд складали портрети ХУІІІ століття, такі як «Портрет осадчого Харка», «Портрет київського міщанина Петра Балабухи», «Портрет дружини наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка Ганни Лазаревич». Чимало портретів діячів української культури і представників соціуму зберігаються у фондах музею. Аналізуючи обраний твір роботи невідомого художника, вбачаємо можливим докладно охарактеризувати пам’ятку за костюмом і атрибутами. За образно-формальними рисами і стилістикою авторських прийомів прослідкувати головні тенденції візуального мистецтва різних часових періодів у межах означеного століття.
В якості «пілотного» проекту дописів нової рубрики представляємо матеріал до твору невідомого художника ХІХ ст. « Козак-бандурист», копії з оригіналу «народної картини» 1642 року.
Частина І. З ІСТОРІЇ ПОБУТУВАННЯ ТЕМИ «КОЗАК-БАНДУРИСТ»
Оригінальний жанр народної картини на тему «Козак-бандурист» сформувався на українських землях в другій половині ХУІІ століття. Це період становлення і закріплення головних владних і суспільних інституцій Козацької держави часів її визнання і процвітання. В європейській історії він отримав назву «козацької доби» і був ознаменований потужним розвитком національної культури і мистецтва у всіх його проявах – освіті, красному письменстві, малярстві, архітектурі, музиці, театрі. З того часу існують численні інтерпретації образу козака, що уособлював воїнство як еліту українського суспільства, з тим, і значимість представників саме мілітарної соціальної групи в житті країни. Героїчне і, водночас, дотепне зображення козака з бандурою (або кобзою) було надзвичайно популярним на землях Гетьманщини ( Іл.1-3). Його малювали вбраним у широченні штани-шаровари ( найчастіше синього, іноді червоного, а в харківському варіанті яскраво-зеленого кольору) і кунтуш. Козак неодмінно мав розкішні вуса і довгий чуб-«оселедець». В текстах, які часто доповнювали композиції, можна зустріти різні імена цього героя. Його називали Хомою, Іваном, Палієм, Харком, нерідко Мамаєм. Ймовірно, що останнє імення є синонімом слова «козак». Так у добу раннього середньовіччя називали кочовиків, що займалися не тваринництвом, а військовим промислом. У ХУІ столітті «мамаями» презирливо називали козаків-запорожців поляки. На відміну від посполитів – поневолювачів люду на запорізьких землях, для корінного населення козак Мамай був народним героєм, визволителем і захисником справедливості. До речі, самі козаки достатньо поблажливо і з притаманним їм гумором ставилися до того, яким іменем їх називають. Це знайшло відображення в текстах, що доповнювали зображення народних картин. В історії літературного фольклору найбільш повним зберігся такий текст:
«Козак-душа правдива, сорочки не має
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє..
Хоч дивись, не дивись, та ба не вгадаєш
Відкіля та як звати – нічичирк не взнаєш!
Кому траплялось хоч раз у степу бувати
Той може і прізвище моє угадати.
А ти, як хоч називай, на все позволяю
Аби крамарем не звав, бо за те по лаю.
А якого роду я, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить – блукає та долі шукає.
Я козак-запорожець, ні об чім не тужу,
Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.
Як натягну-ж лука я, брязну тятивою
То від мене і хан кримський утіка з ордою…»
Народні картини із зображенням козака щодалі ставали надзвичайно популярними в народі. Їх авторами, очевидно, були художники іконописних майстерень. Про це свідчать живописні прийоми зображення, склад фарб, якими написано твори, що виготовлялись власноруч авторами. Так само, як ікони, картини художники не підписували. Місцеві муляри-самоуки робили з низ численні копії і авторські варіанти. Зображення улюбленого народом героя продавались на ярмарках, були бажаним подарунком на весіллях, передавались у спадок, займали «красне місце» поруч з іконами і в панських покоях, і в сільських оселях. В офорті Т.Шевченка «Дари в Чигирині» (Іл.4), народну картину «Козак-бандурист» художник закомпонував в інтер’єр приймальні гетьмана Богдана Хмельницького. Козака з бандурою малювали на сволках і стінах осель, на печах і скринях, на кахлях, посуді і вуликах. Часто, немов стража, його зображували на вхідних дверях, одвірках і віконницях. Намальований на возі-мажі, він був своєрідним оберегом чумаків у їх далекому поході до Криму за сіллю.
З ІІ половини ХІХ століття народні картини стають предметом колекціонування. Одним з перших інтерес до історії побутування цього самобутнього жанру українського образотворчого фольклору виявив перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). Але найбільшу колекцію «козаків-бандуристів» зібрав історик, знавець українського козацтва Дмитро Яворницький (1855-1940). Залишки цієї колекції, що налічують чотирнадцять пам’яток, наразі зберігаються в Дніпровському національному історичному музеї, який носить ім’я славного дослідника Запорізької Січі ( Іл.5,6). До Другої світової війни ( 1939-1945) в художній збірці Харкова було дванадцять зображень козака-бандуриста! Але зберіглося лише одне, що є списком (повторенням) з оригіналу 1642 року. І саме про цю пам’ятку далі буде.
Наталя Титаренко, мистецтвознавець