Живопис і музика: палітра кольорів і звуків
Взаємозв’язок між живописом і музикою здавна є предметом культурологічних досліджень. Те, що кольори співвідносяться між собою подібно музичним звукам відзначав ще давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е). Зв’язок між фарбами в живопису і тембром в музиці відзначали і конкретизували власною творчістю всесвітньо-відомі живописці і композитори. Нерідко живописці під впливом емоцій, що отримували від музики, самі опановували гру на музичних інструментах. Петро Левченко професійно грав на роялі, Сергій Васильківський і Опанас Сластьон були вправними бандуристами. Не дивно, що тема зображення музикантів і жанр музичного натюрморта мають давні традиції в образотворчому мистецтві. Живопис і музика, розвиваючись, взаємовідчуваючи один одного, створюють базу для такого культурного явища, як стиль. Живопис – просторове мистецтво, що розраховано на зорове сприйняття, а музика існує у часі і завдяки звукам сприймається через слух, але паралелі, які виникають при художньому аналізі їх зразків, не випадкові.
Загальним для живописного і музичного мистецтва є термін «композиція», що для першого є осмислене розташування образотворчих елементів (постатей, предметів, об’єктів на площині), а для другого - форма музичного твору, його образно-емоційний лад. У живопису, як і в музиці, існують безліч зразків композиції. В художньому аналізі живописних творів нерідко використовують поєднання таких термінів, як живописна соната, симфонія кольорів, живописна рапсодія. Порівняння живописної композиції з музичною формою значно збагачує емоційну характеристику як першого, так і другого. До прикладу, прийоми побудови композиції в іконах викликають асоціації (асоціація – від латинського - поєдную, зв’язую) з такою музичною формою як хорал – урочисто-хвалебний спів. Хорал – багатозначний термін музики і може бути як одно, так і багатоголосним. Так, наприклад, ікона Богородиця-Одигітрія сприймається як одноголосний хорал, бо увагу сконцентровано на зображені Діви Марії. Натомість, композицію Царських врат, що складається з кількох пов’язаних між собою тем, можна порівняти з хоралом багатоголосним.
Головною умовою існування твору мистецтва є гармонія (з грецьк. упорядкування)
В музиці цей термін означає упорядкування звуків. У живопису - тонального багатства окремих кольорів або множину їх відтінків. Знайдені художником або музикантом гармонійні сполучення, створюють цілісне емоційне переживання, яке відчуває глядач або слухач. Множину кольорів, як множину звуків, непросто згармонізувати. Для того художники і музиканти вдаються до різних прийомів.
Наприклад, в іконі «Трійця» яскраві, насичені фарби, а саме червоний, синій, зелений кольори фелоней (плащів) янголів, розмай заквітчаної галявини художник гармонізує через позолочене тло дошки ікони, на якому ці, начебто зовсім самостійні плями, сприймаються надзвичайно ефектно і виявляють урочисто-святковий настрій події.
В характеристиці як живописного, так і музичного твору, цілком доречним є використання терміну акорд, тому, що прийом організації живописного простору картини через плями одного кольору або їх відтінків дійсно викликає асоціації з музичним акордом – поєднанням звуків різної висоти.
Тональність, як поняття, що значною мірою характеризує будь який музичний твір, в живопису є однією з видимих якостей живописної поверхні, яка означає шкалу світлоти певного кольору (наприклад, зміна світлової сили тону від темно-червоного до світло-червоного). Також під терміном «тональність» додатково передбачається емоційний лад твору. Як у музиці, так і в живопису, тональність визначає його мажорно-мінорний настрій. Теплі, так звані «сонячні», кольори (жовтий, оранжевий, червоний) створюють мажорне відчуття живопису , а холодні (синій, фіолетовий) – мінорне.
У палітрі живописця в межах одного кольору існує безліч тонів – від світлого до темного. Тому, коли йдеться про різноманітність тонів будь якого кольору в живописному творі, використують спільний з музичним термін «гама» (гама червоного, синього і т.д.), що в музиці означає послідовний ряд звуків у межах однієї октави (від низьких до високих і навпаки). Тональність і гама (кольорів і звуків) є основою поняття колорит, терміну, що в живопису, і в музиці означає підпорядкування домінуючому (головному) тону. Теоретики мистецтва вважають, що «в живопису колорит найбільш музичний елемент, а в музиці – найбільш живописний». Характеризуючи колористичнугамупортрета Ірини Васильєвої роботи Дмитра Левицького (1735-1822), видатного художника з українських земель, відзначимо, щоживописний шар цього твору складається не лише з палітри світло і темно - сірих тонів, але й численних відтінків сіро-зеленого, сіро- фіолетового, сіро- рожевого, сіро-синього, сіро- коричневого кольорів. Широка гамасірих тонів і відтінків складає загальний холодний колориттвору. Колорит надає можливість визначити емоційну тональність картини. Вишукані холодні відтінки портрета якнайкраще виявляють медитативно-меланхолійний стан моделі.
Часто для більш яскравої емоційної характеристики живописних творів, композицію порівнюють з музичними формами. Так, емоційний лад картини «Після бурі» уродженця Криму, художника Івана Айвазовського (1817-1900), можна охарактеризувати, як живописну сонату. Манера написання переднього плану енергійна, подібна музичному алегро; далі живописні мазки, уповільнюючись, представляють глядачеві живописне адажіо заспокійливих хвиль. Врешті-решт, художник концентрує погляд на зображенні вітрильника, що сприймається як фінальне скерцо.
В характеристиці живописних творів неодмінно використовують термін «ритм». Характер ритмічної організації робочого простору композиції завжди виявляє суть і емоційний зміст події. В картині представника київської художньої школи М.Пимоненка (1862-1912) «Жертва фанатизму» хаотичність ритму вертикалей і діагоналей штахетнику напівзруйнованої огорожі, здійнятих угору рук і дрючків виявляє і передрікає трагічну розв’язку драматичної ситуації.
Аналізуючи живописний твір, інколи, доречно скористатися музичними термінами і щодо прийомів нанесення художником фарб на полотно. Адже живописну манеру художника можна порівняти з технічними прийомами музиканта. М’яка живописна манера на портреті Софії Любицької роботи нашого славного земляка Іллі Рєпіна (1844-1930) вирізняється плавністю завдяки послідовному нанесенню на полотно напівпрозорих шарів фарб. У живопису цей прийом називається лесирування. Він застосовується для збагачення глибини кольору. Обличчя молодої жінки написано короткими, гладкими мазками, які наче перетікають один в один. У музикантів також існує прийом плавних переходів від звука до звуку, що має назву «легато» (з італ. плавно, зв’язано). А в портреті Трохима Чаплигіна художник використовує іншу манеру нанесення фарби. Дрібненькі, обривисті, об’ємні удари пензля, що виявляють фактуру вікових особливостей обличчя літнього чоловіка, нагадують музичне «стакато» (з італ. відривісто).
Великі живописці доби європейського Відродження не випадково вважали живопис і музику спорідненими видами творчості. Сила глибоко емоційних художніх образів, створених живописцями і музикантами на протягом століть, підтверджує доречність цього твердження.
Наталя Титаренко, мистецтвознавець