Художники-ювіляри. Віталій Іванович Лєнчин
Віталій Іванович Лєнчин народився 9 лютого 1940 року в місті Харкові. 1960 року закінчив Харківське художнє училище, де був учнем знаного педагога, художника-графіка І.М.Стаханова. 1966 року закінчив графічний факультет Харківського художньо-промислового інституту, де навчався у відомого графіка-станковіста та ілюстратора Г.А.Бондаренка. Член Харківської організації СХУ з 1970. У 1966 – 1967 та 1993 – 2001 роках працював викладачем у Харківському університеті будівництва і архітектури, з 2004 року – у Харківській дитячій художній школі № 1 імені І.Ю.Рєпіна. Учасник республіканських, всесоюзних і міжнародних виставок з 1966 року. Нагороджений медаллю Кете Кольвіц на Міжнародній виставці «Інтерграфіка-67» у Берліні; 1968 року отримав Ґран-прі 2-го бієнале графіки у Кракові. 2018 року в рамках проєкту «Незабуті імена земляків» у ХХМ відбулась персональна виставка митця (посмертно). Твори знаходяться у музеях України та за кордоном.
В.І.Лєнчин – один із яскравих представників харківської школи графіків другої половини ХХ – початку ХХІ ст., чиї експериментаторські пошуки займають особливе місце в контексті авангардного українського мистецтва вказаного періоду. Художній доробок майстра – це, переважно, станкові роботи, виконані у різних графічних техніках (олівець, сангіна, туш, гуаш, сепія, ліногравюра), а також монументально-декоративні твори. Цікавими виявляються образно-пластичні знахідки митця у рамках оригінальної авторської концепції «Яблуко серед листя», згідно якої процес формотворення відбувається за рахунок динамічного руху в просторі структурованих горизонталями, вертикалями і діагоналями площин, подібно яблуні з її складною системою поєднання гілок різної форми, що ростуть під різними кутами у різних напрямках. Вибір митцем такої поетичної назви невипадковий - за давніх часів яблуня в українській народній свідомості сприймається як сакральний національний символ, дерево життя. Становлення творчої манери Лєнчина відбувалося за радянських часів, коли єдиним дозволеним художнім методом був соцреалізм. Але вже у дипломній серії ліногравюр «1917» (1966), що за змістом відповідала ідеології офіційного мистецтва, майстер порушив усталену класичну практику радянських графіків в уявленні і передачі форми зображення, спираючись на вільне моделювання вищезгаданими геометричними величинами. Цикл складався із трьох естампів, присвячених відомим революційним подіям. Невеликий розмір аркушів не заважає відчути тієї підкресленої монументальності, якої вдалося досягти автору складною, ретельно продуманою архітектонікою композиції. Роботи були високо поціновано прогресивною мистецькою спільнотою, вони неодноразово експонувались на престижних міжнародних виставках, і тому становлять значну віху в творчій долі художника. У 1970-х-1980-х роках він продовжив працювати над роботами на традиційну радянську тематику – серія ліногравюр «Революція», «Усім світом проти пияцтва», але в них відчутно прагнення відійти від так званої «партійної лінії» у плані активних пошуків нової художньої мови через експерименти із тонально-кольоровим нюансуванням. Копітка робота над проблемами формотворення представлена у циклі його «Автопортретів» (1970-1980). Твори різняться технікою виконання, емоційністю в передачі характеру, внутрішнього стану моделі за допомогою виразного штрихування і тональних контрастів, що свідчить про поєднання елементів реалістичного методу із здобутками класичного авангарду. Відомий Лєнчин і своїми мозаїчними та рельєфними композиціями для Харківського метрополітену («Розвиток міського електротранспорту». 1972). Теоретичні розробки майстра знайшли практичне втілення в його активній педагогічній діяльності, зокрема, на заняттях з учнями ДХШ №1 ім І.Ю.Рєпіна. У цьому аспекті слід відзначити і студію майстра у Будинку архітектора – своєрідний майданчик початкової образотворчої освіти для креативно мислячої молоді, оплот модернізму у Харкові 1970-х років, навколо якої у пошуках новітніх художніх шляхів гуртувались відомі митці Є.Джолос-Соловйов, О.Мартинець, В.Ненадо.