ХУДОЖНИКИ-ЮВІЛЯРИ. МИКОЛА САМОКИШ
- Теги: 2025, художники ювіляри
Микола Самокиш, а точніше Микола Самокиша ( так він сам підписував свої листи до друзів, Іл.1) – художник зі славної когорти народжених Україною талантів, що визріли у вирії соціальних катаклізмів кінця ХІХ – І пол. ХХ століття. Його особистість визначаємо серед тих яскравих представників українства, які, зреалізувавши свої здібності на чужині, дійшли усвідомлення власного «я» за шевченківською формулою: « що ми ? Чиї сини? Яких батьків? Ким? за що закуті?». Відповіддю Самокиші на перші три питання було його походження – народження у місті Ніжин на святій Чернігівщині, де батьки – нащадки козацьких родів. Уособленням «минулої слави козацької» для майбутнього художника був дід, Дмитро Сеник, і село Носівка, де проходило дитинство. Базову освіту юнак отримав у Ніжинському історико-філологічному інституті, створеному на базі Ніжинській гімназії, в якій у різні часи зростали таланти М. Гоголя, поетів-байкарів Є. Гребінки і Л. Глібова, художника А. Мокрицького – добродія і «старого приятеля» Т. Шевченка, етнолога, мецената української культури В. Тарновського (старшого), оперного співака Федора Стравінського. Відповіддю на два з останніх шевченківських питань «Ким? за що закуті?» слід вважати тогочасні життєві реалії. А саме можливості досягнути мети стати художником, умови професійного зростання і реалізації персональних творчих амбіцій були лише в центрах Російської імперії. На українських землях вищих художніх навчальних закладів не існувало. Ознаки національної свідомості Самокиші виявились в академічні роки (1879-1875) у колі українського земляцтва Петербурга через щире бажання працювати для Батьківщини і увагу до всього українського – мови, історії, літератури, етнографії. Згадуючи ті часи в листуванні з українським письменником і громадським діячем, харків’янином М. Лебедем (1889-1939), художник зізнається: «…Якщо траплялося робити нам не наше українське, то робилося для грошей, а душа наша була на Україні…, і мріяв, – … Тільки - б мати здоров’я та часу, то може-б ще щось зробив для Рідного Краю». Слова «ще щось зробив» нагадують про те, що на піку зростання своєї творчої кар’єри, скориставшись авторитетом серед представників грошовитих і впливових осіб, Самокиша у співавторстві своїх співвітчизників художника Сергія Васильківського та історика Дмитра Яворницького 1900 року зреалізували унікальний видавничий проєкт – альбом «З української старовини» ( Іл.2). Альбом став першою своєрідною енциклопедією України, в якому вдало поєднано батальні і побутові сторінки української бувальщини. Виразні колоритні образи українського війська доповнено зображенням «козацьких шанців та ретраншементів», виконаних з раритетів колекцій О.Поля та Г.Алексєєва, виступали переконливими доказами існування такого явища, як українська козацька держава. А сама форма подання ексклюзивного матеріалу поставили цю роботу українських митців на рівень з європейською сучасною практикою видання альбомів історичного змісту.
В бібліографії Миколи Самокиші провідною лінією висвітлено його фах художника-баталіста. «Я обрав своєю спеціальністю батальний живопис тому, що вважав війну найбільшою трагедією людства. Передати і зобразити її в мальовничих образах, у міру сил своїх і здібностей, я вважав своїм святим обов’язком…», – зізнавався майстер. Непересічні здобутки митця у батальному жанрі найбільш відомі, і саме за них художника відзначено званням академіка (1890) і професора (1913) живопису, призначено керівником батального класу Петербурзької Академії мистецтв (1912-17). За радянських часів Самокиша очолив новостворені у Харківському і Київському художніх інститутах відділення батального живопису (1936-1941). 1937 художнику надано звання заслуженого діяча мистецтв, а 1941 він став лауреатом Державної премії. Призначення дало митцю можливість паралельно з офіційно погодженою ( інакше бути просто не могло) роботою над темами громадянської війни 1917-1923, висвітлити, поряд з кількома композиціями зромантизованих сюжетів козачої вольності, яскравий факт з історії українського державотворення. Маємо на увазі картину «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648 року». Твір, однак, було піддано критиці за невірно обраний сюжет.
Микола Самокиша був і одним з тих митців, що, маючи всі підстави відчувати себе «обраним музою», не замкнувся у вузькому колі одного, хоча й надзвичайно шанованого будь яким урядом жанру. У своїх мемуарах, опублікованих 2010 року, (рукопис зберігається в архіві Харківського художнього музею), сам художник у формі сurriculum vitae (з лат. «перебіг життя», або більш знайомий сучасний термін «резюме») окреслює коло своїх творчих інтересів, далекоглядно вбачаючи можливість виходу праці художника на широкі орбіти суспільного життя. Жага бути у вирі подій обернулася постійною роботою для журнальної періодики. Вона починалась з репортажів «спеціального кореспондента академіка Самокиша», що висвітлювали події воєнних кампаній, в яких постійно брала участь або провокувала Російська імперія. Самокиша, по-суті, закладає підвалини нового жанру – репортажного рисунка з міста подій і опрацьовує відповідний спосіб зображення (Іл.3). Прикладом роботи художника в іншому напрямку журнальної графіки є обкладинка українського альманаха «Українська хата» за 1910 рік (Іл.4). У роботі бачимо поєднання станкових та декоративних прийомів зображення. Тематичну композицію етнографічного характеру подано в стилістиці станкового рисунка і «взято» в орнаментально оформлену раму, наче зведено у ранг довічних цінностей «українського стилю». Автор ретельно дібрав кожен зображувальний об’єкт обкладинки, в тому числі і надзвичайно привітний образ хатки, що так нагадує дідову хату у Носівці ( Іл.5). Ще Самокиша, за його ж визнанням, завжди насолоджувався виготовленням пам’ятної графіки. Цей жанр набував популярності з ХУІІІ століття, коли так звана пам’ятна графіка, а це програми вечорів, ресторанні карти «меню», запрошення, візитівки, тощо, ставала модним атрибутом світських заходів. Типографські зразки, виконані за ескізами Самокиши, а також оригінальні ескізи такої графіки, що зберігаються в архіві і фондах музею, дають вагомі підстави визнати художника одним з основоположників сучасного графічного дизайну (Іл.6). Огляд поліграфічної спадщини Самокиші був би неповним, якби ми не торкнулися величезної роботи художника у галузі філокартії, бо Самокиша був одним з відомих майстрів мистецтва поштової картки.
Як відомо, Самокиша з 1910-х років напрацював великий досвід ілюстрування художніх творів на замовлення столичних видавництв. Цей досвід в 1920-ті роки, період українізації, художник планував використати для видавництв Київспілки і Державного видавництва України. Митця захоплює українське літературне слово І. Нечуй-Левицького, Марка Вовчка, М. Старицького – «копаюсь в історії і археології, робота трудна, але цікава», – нотує він у мемуарах (Іл.7, 8).
Микола Семенович, без перебільшення, був першокласним анімалістом, родоначальником цього жанру в українському мистецтві. Окрім анімалістки, що блискуче визначилася в творчості Самокиші завдяки його любові до коней, була у нього ще одна велика любов, до орнаменту. Яскравим виявом цієї любові став альбом «Мотиви українського орнаменту» (Іл.9). Надалі, вона кристалізувалася у великій роботі з розписів будинку Полтавського губернського земства (1903-1908). Відгук про цю епохальну для української культури подію залишив український інтелектуал Гнат Хоткевич у статті 1905 року «Земский дом» у Полтаві».
Творчо-біографічна спадщина Миколи Самокиші, що належить Харківському художньому музею, налічує близько сотні оригінальних експонатів і кілька сотень одиниць персонального архіву. Художня цінність цих пам’яток надає величезний матеріал подальшого дослідження багатогранної творчості майстра, чиє ім’я і внесок в скарбницю українського мистецтва ми згадуємо до 165 річчя від дня його народження.
Наталя Титаренко, мистецтвознавець