Сергій Іванович Васильківський
Все його життя нерозривно було пов’язано з Харковом, де у батьківському будинку знаходилась його мистецька майстерня, гостинним щирим і привітним господарем якої він був. Активний учасник національного культурно-мистецького відродження України, автор кількох фундаментальних досліджень, які не втратили своєї значущості і сьогодні, здійснені у співавторстві з Д.Яворницьким та М.Самокишем – «Українська старовина» (1901) та «Мотиви українського орнаменту» (1912). Організатор і невтомний керівник роботи «Харківського літературного гуртка» (1912-1917) з художньо-архітектурним відділенням, члени якого влаштували численні виставки творів, пропагуючи українську старовину та сучасне національне модерне мистецтво. Великий патріот Харкова і Слобожанщини, він заповів омріяному ним Музеєві Слобідської України майже всю свою мистецьку спадщину – біля 3 тис. творів.
Дякуючи його авторитету та за активної участі у Полтаві було споруджено будинок Полтавського земства (1906), первісток українського національного модерну, а Харків має більше 20 будівель цього стилю – найбільше в Україні. Він був справжнім художником українського відродження, який брався за все, що працювало на національну ідею.
Сергієві Васильківському судилося бути першим у пошуках і витворенні пластичного образу Слобожанщини, «живописного імені» краю. Образ світосприйняття краси і величі природи у пейзажах художника народжувався в просторі доступному глядачеві, його присутності. Дійсно, про це не скажеш краще, і знов треба повторити за Миколою Вороним, – «тиха ідилія, щире кохання, а найбільше відвага і завзяття – головні мотиви його творчої концепції».
Васильківський – художник небес та степу, їх поет і співець. Опанувавши принципи світлоповітряного простору у барбізонців, Васильківський, природньо, не зміг оминути творчість такого чарівника живопису, як Уільям Тернер, його майстерності «колоризованих» небес, суті кольоросвітла, «життя» та «настрою» хмар. Замикаючи зазвичай композицію на низькій точці обрію, саме небо стає у Васильківського своєрідним камертоном загального емоційного настрою. Степові ландшафти, численні у творчий спадщині художника, затишні і обжиті, як зображені ним краєвиди Слобожанщини. Це є та естетика «відкритого вікна», притаманна європейському тогочасному мистецтву, побачена Васильківським у творах барбізонців і імпресіоністів.
Чітку конструктивність пейзажу підкреслено повторами деталей. Що її визначають, а майже кінематографічний прийом зображення на першому плані крон дерев поглиблює це відчуття панорамності й глибокої просторовості. Горизонтальний панорамний краєвид завжди має багато складових та якусь серйозну основу – історичну, етнографічну, народно-пісенну, архітектурну, дуже часто «населений» постатями – селян, козаків, жінок, дітей. Це не стафаж, а частка світу, українського макрокосму, про який ще Шевченко сказав : «Я не люблю пейзаж, не зігрітий присутністю людини…». Взагалі у Васильківського вражає і є найбагатшою різноманітність ландшафту: степ, балка, болото, левада, луки, ліс, гай, діброва, поле, заплави та плеса річок, самі річки – Дінець, Харків, Оріль, Дніпрові пороги та плавні, гори. Значення Дінця у творчості художника, і його можна порівняти з тим місцем і роллю, яка має «Зачарована Десна» у Довженка…
У дискусіях про творчість майстра, які тривають досі, академіст він чи реаліст, можна зазначити, що Академія – сходинка до творчої свободи, і треба було докласти творчих зусиль, аби з прекрасного ремісника , що володіє академічною формою, виріс художник зі своїм баченням світу, прагненням втілити цінність власне живопису, «високою якістю» передати його самодостатність. Тому роботи Васильківського і сьогодні сяють подібно емалі, – у великого майстра не буває однакової тональності у різних частинах твору, і саме градація тонів і напівтонів визначає майстерність.
Попри невеликий формат більшості робіт Васильківського, вони по-справжньому монументальні: чітка побудова, гармонійне співвіднесення всіх складових, пружна ритмічність кольорів надають піднесеного звучання і величної монументальності. А узагальнений мотив краєвиду, що вможливлює у конкретному куточку бачити образ природи України в цілому, перегукується з японським словом «вабі-сабі» – велике в малому. 
Мистецтвознавиця Ольга Денисенко