КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКЇ ЛІТЕРАТУРИ. ТЕМАТИЧНА ГРАФІКА З ФОНДІВ МУЗЕЮ

Перед нами на фото добродій з сумними очима за скельцями окулярів. Це письменник Остап Вишня (1889-1956) – один із найбільших гумористів XX століття, в житті якого були і тюрма, і сума, і мідні труби. Справжнє ім'я – Павло Губенко. З дитинства він захоплювався творчістю М.В. Гоголя, «Тараса Бульбу» знав майже напам’ять. Ім'я старшого сина головного героя узяв за псевдо, а Вишня – бо любив вишні. На обожнюваній ним Полтавщині біля кожної оселі росли вишні, які, за віруваннями українців, є деревом весни, краси, мужності. Родина Губенків виростила сімнадцятьох дітей! З дитинства допитливий розумник, Павло закінчив військово-фельдшерську школу в Києві та недовго навчався в Київському університеті.

Його називають «королем українського тиражу»: за життя сатирика вийшло понад сто збірок його творів. Задушевна простота стилю і ексцентричні герої творів Остапа Вишні викликали доброзичливий сміх, який не ображав людей, а лікував і виховував.

Частину свого життя він прожив у Харкові, куди приїхав 1921 року. Саме у Харкові з фейлетоніста Павла Губенка викарбувався письменник Остап Вишня. Тут у грудні 1933 року за надуманим звинуваченням його заарештували прямо з квартири № 22 у будинку «Слово». Розстрільний вирок було замінено на десять років таборів, які він повністю відбув. З 1943 року до смерті працював у культовому сатиричному журналі «Перець». Остап Вишня, за спогадами, був товариською і чуйною людиною, затятим мисливцем та рибалкою. Особливо подобалося письменнику село Кринки на Херсонщині. Місцеві мешканці стали прототипами героїв Остапа Вишні, змальованих у «Мисливських усмішках». Цикл «Мисливські усмішки» (1958) з двадцяти п’яти творів – це синтез народного анекдоту з дотепними діалогами та пейзажною лірикою в прозі. У центрі оповідей – мисливець, який виходить на полювання не з наміром убити, а уникнути насильства над природою. Це ще й мисливці-невдахи і, звісно, мисливці-фантазери. Про полювання самого Остапа Вишні згадував «перчанин»-гуморист Степан Олійник: «Любив Вишня поїхати на полювання. Мав він рушницю добру, і їздити мав чим. Але гаслом письменника було «хай живуть зайці!»

Відомий український живописець і графік, народний художник УРСР Валентин Литвиненко (1908-1979) дитинство провів на Полтавщині. Його шлях до професії є тернистим: чорнороб, учень муляра, покрівельник. Творча мрія привела до художнього училища в Сімферополі (навчався у М.Самокиша), а згодом на робфак Харківського художнього інституту. 1941 року Литвиненка запросили до сатиричного журналу «Перець», де за два роки перетнулися шляхи з Остапом Вишнею. Письменнику, який цінував почуття гумору у колег, сподобалася серія ілюстрацій Литвиненка до «Мисливських усмішок».

Робота «Бенгальський тигр» із цієї серії зберігається в колекції графіки ХХМ. Одразу впадає в око смарагдове тропічне тло. На яскравому акварельному рисунку Литвиненка мисливець у хакі «чаклує» з молотком, намагаючись пригвоздити за лапи бенгальського тигра. На мисливцеві рибальські чоботи-заброди, мотузки, чималий рюкзак, термос. Така прискіпливість до дрібниць пояснюється просто — Вишня захопив полюванням майже всіх колег- «перчан». Смугастий бенгальський красень з виряченими очима слідкує за маніпуляціями дивакуватої людини, перебуваючи в шоці від його недолугості. Адже якщо дерев’яна дошка-дикт впаде, то прямісінько на мисливця-невдаху, і відбудеться полювання навпаки.

Разом усміхнемося початку дотепної оповіді «Бенгальський тигр»: «На Бенгалію з Києва треба їхати так. Як минете Васильків і Фастів — беріть не на Бердичів, а на Жмеринку. Потім на Вапнярку й доїздіть до Одеси. З Одеси на Дарданелли, потім на Суецький канал, звідтам уже не так далеко до Індії». Сміх Остапа Вишні не є «сміхом крізь сльози», як у обожнюваного Гоголя. Це сміх як базова потреба людини. Той, що подовжує життя.