Марко Вовчок (1833-1907) – українська письменниця середини ХІХ століття. Її хрестоматійні оповідання з народного життя вирізняє динамічний сюжет, зрозуміла мова, правдиві, не схожі на лаковані муляжі, персонажі. Спогади сучасників про літераторку різні. Пристрасті і плітки, що вирували коло неї все життя, створили образ «femme fatale» – української Жорж Санд. Сучасниці відгукувалися про Марію з неприхованою заздрістю, а, наприклад, Олена Пчілка – просто вороже. Різняться судження про зовнішність Марко Вовчок: її згадують як мовчазну мляву жіночку з пласким обличчям. Але фотопортрети різних років це оспорюють. Збідніла дворянська родина Вілінських мешкала в Орловській губернії. Марія Вілінська (фото 1) отримала прекрасну домашню освіту і продовжила навчання у Харківському приватному пансіоні. Жінка знала біля десяти мов. Згодом досконале володіння французькою стало в нагоді: щоб прогодувати себе і сина Богдана вона займалася перекладами Мольєра, Дефо, Жуля Верна (з яким була особисто знайома).
Обвинувачений за кирило-мефодіївською справою, етнограф Опанас Маркович (фото 2), старший на 11 років, перебував у засланні саме в Орловській губернії. Після одруження з Опанасом 17-річна Марія Вілінська-Маркович переїхала на Київщину. Українську мову, завдяки чоловікові, полюбила і за сім місяців вивчила досконало. Перший шлюб сприймала доволі вільно: емансипована Марія разом з письменником Іваном Тургенєвим (фото 3) мандрувала Європою. У Парижі мала успіх в літературних салонах. Тарас Шевченко, приятель Опанаса Марковича, називав Вовчок «донею». А закоханий Пантелеймон Куліш, за одним з припущень, придумав для Марії літературний псевдонім. Майстер книжкової та станкової графіки, член Спілки художників України Іван Дмитрович Принцевський (1922-2004) був учнем В. Касіяна у Київському художньому інституті (1953). На ліногравюрі вертикального формату (іл.4) художник створив портрет задумливої жінки на тлі автентичного українського пейзажу. Позаду літераторки – зорані лани під пекучим сонцем, домашня худоба на вигоні та персонажі її оповідань – наглядач з нагайкою і безкінечна юрба селян різного віку і статі, у яких єдиний статус - кріпаки. Погрудне зображення письменниці подано в так званому 3/4-му повороті, що дозволяє більш рельєфно передати риси обличчя жінки. Розкішна коса обрамляє жіночу голову. Сучасники згадували, що у темних хвилястих косах Марії не було сивої волосини навіть у поважному віці. Округлий абрис обличчя з вольовим підборіддям, виразні брови над зажуреними очима, високе, не змережене зморшками чоло, правильної форми вуста – всі ці риси спростовують зловтішні спогади про «пласке біле обличчя».
Про Марко Вовчок писали, що в її одязі превалював драматичний чорний колір. Так, на ліногравюрі зображено жінку в темній сукні з вузенькими білим комірцем і манжетами. Ліва рука торкається щоки, що підкреслює стан внутрішньої втоми-журби, який відчув художник і майстерно проробив у тонких делікатних лініях рисунка. Протягом 1964-65 років І.Д. Принцевський створив серію ліногравюр до повістей Марко Вовчок – про них у наступних нарисах.