У повісті Марко Вовчок «Сестра» (1857) сюжет про гірку долю вдови-кріпачки розкрито через призму родинних взаємин з братом та його сім’єю. Добра жінка після втрати чоловіка розпродала майно і оселилася у брата, з яким змалку була нерозлучна. Не маючи власних дітей, опікувалася небожами та поралася по господарству.
На ліногравюрі І.Д. Принцевського (іл.1) сестра вдосвіта несе діжки з водою. Сонячні промені ласкаво огортають роботящу жінку. Красиві, правильні риси обличчя губляться за старечою темною хусткою. Тонкий, майже дівочий стан дисонує із завеликими, як для жінки, руками, вправними до важкої роботи. Зосереджене обличчя видає стан душевного неспокою. Так і є: через безкінечні утиски від лихої невістки сестра вимушена була піти світ за очі.
На іншій ліногравюрі (іл.2) художник майстерно зобразив «проводжаючих» сестру з дому, і це не брат та небожі. Це налите колосся, схилене до землі, наче тужить за гіркою долею вдови. Це величезний крук, який не жахає глядача страхітливими забобонами, а, навпаки, виглядає миролюбно. Митець так віртуозно зобразив сільський ландшафт ліворуч, що він здається живим, дихаючим організмом. Що то – вікові валуни, чудернацькі сплетіння рослин, загадкові знаки – глядачеві є над чим замислитися.
Босоніж, з лляною торбиною і посохом каліки перехожого, обливаючись слізьми, сестра йде до Києва. Традиційний одяг і хустка на жінці чисті, не пошарпані, а схудле обличчя майже повністю закрите правою рукою. Неможливо визначити вік жінки за цим згорбленим сирітським силуетом – молодиця чи бабця прямує стежкою?
На завершення, звернімося до відомої повісті «Інститутка» (1859), яку літераторка присвятила Тарасові Шевченку. Публікація твору 1860 року свідчить про незбориме передчуття докорінних змін в суспільстві. Спочатку Марко Вовчок назвала повість «Панночка», але згодом змінила на саркастичне «Інститутка», про безіменне лихе створіння, вивчене наукам і манерам у столиці, красиве зовні, але потворне через пихатість і злість.
На ліногравюрі (іл.3) зображено ту саму безіменну, як уособлення загального панського зла, інститутку. У майстерно побудованій композиції домінує молода жінка, що стоїть. Вона, як примара, вся в чорному, нависає з розгою над кріпаками. Їй байдуже, кого і за що карати – юних дівчат за шитво, стареньку бабусю за яблука дітлахам з панського саду – привид знайдеться. Правильні риси обличчя панни викривлено зарозумілою гримасою. Художник влучно створив контраст між затягнутою у корсет інституткою в дорогих прикрасах і просто, чисто вдягненими кріпачками. Зверніть увагу на зачіску інститутки. Саме за невміння звести модну зачіску у вигляді «башти» інститутка ледве не придушила кріпачку Устину.
На іншій ліногравюрі (іл.2) І.Д. Принцевський показав страждання Усті-кріпачки. У вітальні, серед ошатного панського інтер’єру, Устина ридає за чоловіком Прокопом, якого пані на довгі роки віддала в солдати. За скорботною позою молодої жінки, яка в розпачі охопила себе обома руками, криється наше глядацьке бажання, щоб Устина нарешті розпрямилася, стала на повний зріст і пішла з ненависної оселі назавжди. Здається, ще мить – і жінка опанує себе і встане з колін. Адже кожна людина має право на свободу і гідність. І цю тезу своїм життям і творчістю довела письменниця Марко Вовчок.