ІГОР МИХАЙЛОВИЧ СТАХАНОВ

2 червня виповнилось 100 років від дня народження відомого українського майстра графіки Ігоря Михайловича Стаханова (1925- 2008). Сьогодні ми розпочинаємо низку онлайн-публікацій, пов’язаних із життям і творчістю художника, де своїми спогадами діляться його учні, колишні співробітники, рідні та близькі. Це син Сергій та внук Андрій Стаханови, учень та секретар секції графіки ХО НСХУ В’ячеслав Старченко, співробітники ХХМ Олена Ботярова та Ольга Денисенко.

В найближчі дні, а саме 2 червня, виповнюється 100 років відомому харківському художнику Ігорю Михайловичу Стаханову. Ми хотіли б долучитися до вшанування його пам’яті, тим більше, що ми, в певному сенсі, є частиною його спадщини – поруч зі мною син Ігоря Михайловича Сергій Ігорович, а я – його онук Андрій Сергійович.

Почну я, мабуть, з того цікавого факту, що мій дідусь, насправді, мав два імені. Ще в дитинстві – а виріс він на Іванівці в Харкові – його стали називати Юрою, щоб відрізнити від іншого хлопчика на ім’я Ігор, з яким вони гуляли в одному дворі. Так це ім’я з ним і залишилося. Для студентів і колег, для офіційних установ він був Ігорем, а для близьких, вдома – Юрою. І дружина звала його Юрою, і я звав дідом Юрою. І так само, як ім’я, особистість його була не однобічною, він мав багато талантів і обдаровань.

От ми згадуємо його, як художника, графіка, викладача, але крім того в нього була успішна спортивна кар’єра. Дідусь був професійним спортсменом, займався стрибками у воду. Почалось все це з цирку. Його батько – мій прадід - був головним бухгалтером у ДОМЕЦ – Державному об’єднанні музики, естради та цирку. Офіс ДОМЕЦ розташовувався у будівлі старого харківського цирку, де пройшла значна частина дитинства мого дідуся. Він проводив чимало часу з цирковими артистами – жонглерами, акробатами – і навчився їхнім трюкам. Дідусь чудово жонглював декількома предметами, ходив на руках (навіть вже у пенсійному віці), а також – крутив сальто, стрибаючи з трапеції. Ці навички він демонстрував шкільним друзям на річці Лопань, стрибаючи з тарзанки. Потім почав приймати участь у змаганнях, перемагати, став майстром спорту, вигравав всесоюзні турніри, а з часом перейшов на роботу тренером збірної зі стрибків у воду та суддєю на спортивних змаганнях.

І все це не було якимось окремим періодом його життя. Все це відбувалося одночасно з його головною пристрастю – малюванням. Паралельно зі спортом він навчався у художньому училищі, закінчив його і педагогічний інститут, став викладати – спочатку у художньому училищі, а потім в Худпромі - і викладав, до речі, більше ніж півстоліття. А крім того постійно малював, був членом спілки художників, а якийсь нетривалий час ще й очолював її харківське відділення.

Він взагалі багато працював. Якось він мені розповів, що у 1970-80-х роках мав одночасно 5-6 місць роботи і навіть забував зайти отримати заробітну плату. Його ранок починався на світанку, а закінчувався за опівніч. І закінчувався зазвичай у басейні – це був його спосіб релаксації після трудового дня. Він працював і на відпочинку. Пам’ятаю, коли ми виїжджали влітку на море, він вставав з першими променями сонця, брав мольберт і йшов малювати. А через кілька годин, коли вже всі просиналися, повертався, ми разом снідали і шли на пляж. Де я купався, а дідусь знову ж таки малював, тепер вже олівцем в блокноті. Робив ескізи всього, що бачив навкруги – відпочиваючих на шезлонгах, гравців у волейбол, дітлахів, що бавилися на піску. А потім дарував людям ці малюнки. Це ще одна притаманна йому риса – щедрість і безкорисливість. А ще - безкінечна довіра, яка, звісно, часто виходила йому боком, але він продовжував вірити людям. Пам’ятаю, як в останні роки життя, коли зір його вже підводив, він на ринку при купівлі продуктів протягував продавцям свій гаманець і казав: «Візьміть, будь ласка, скільки треба».

Мене завжди дивувало, як йому вдалося пронести через все життя стільки наївності і віри в людей. Життя його не було легким. Його родина пережила Голодомор, прадід загинув під час бомбардування Харкова німцями, коли проводжав сина на фронт, потім дідусь пройшов війну – Курська дуга, форсування Дніпра з взяттям Києва і так далі. Правда, до Берліну не дійшов - отримав важке поранення. Власне, малювання тоді, ймовірно, врятувало йому життя. Після поранення він потрапив у шпиталь, малював там у вільний час, це помітив якийсь генерал і зробив йому протекцію на посаду серед картографів замість повернення назад до підрозділу. Так що серед робіт мого дідуся, окрім картин, малюнків, офортів, ліногравюр були також і мапи).

Але попри всі ці випробування дідусь залишався по-дитячому відкритим і щирим. Він не мав жодних ворогів. Можливо, суперники серед колег-художників в нього були, але точно не вороги. Відчувати до нього злість чи тим паче ненависть було неможливо. Його всі любили. Особливо жінки. І зрозуміло чому. У дідуся був дуже рідкісний дар – він вмів в усьому бачити красу: в природі, в людях, в будівлях, - в усьому, що бачив навколо. Там, де звичайна людина нічого не помітить або не зверне увагу, він бачив щось унікальне, дивовижне, прекрасне. І показував цю красу іншим, говорив про неї. Його компліменти жінкам були не компліментами – він справді так бачив. І не тільки зовнішню красу, але й внутрішню. А ще був чудовим оповідачем. Будь-яка історія в його виконанні ставала витвором мистецтва, мова його була дуже образною, художньою. Всі слухали, як зачаровані. Ну, як можна було його не любити?

Я багато чим зобов’язаний дідусю. Ми проводили чимало часу разом, фактично, всі вихідні. Він і бабуся щоліта возили мене на море, в різні місця – і на південь України, і у країни Балтії, де ми не просто відпочивали на пляжах, а відвідували музеї, галереї, замки – тобто, я багато чого побачив завдяки їм. А ще дідусь вчив мене бачити красу, так само, як це вмів він. В моєму дитинстві ми могли годинами разом роздивлятися візерунки на килимі або спостерігати за хмарами, вгадуючи в них якихось людей, тварин, могли бачити в них вершників або вітрильні кораблі, або навіть цілі композиції чи батальні сцени. Від дідуся я дізнався про багатьох художників, з дитинства чув про Дерегуса, Шапошникова, Мироненко – його вчителів і друзів.

Попри своє занурення у мистецтво і творчість дідусь був дуже соціалізованою людиною. Він підтримував теплі дружні стосунки із сотнями людей - і зі своїми викладачами, і з колегами-художниками, і з секретарками кафедр, і з беліччю людей, яких зустрічав в своєму житті. Серед його близьких друзів – художники Анатолій Луценко та Юрій Савченко. З Анатолієм Луценко, а потім і з сином Юрія Костянтином Савченко, також відомим художником, директором Харківського художного училища, вони ділили разом одну майстерню.

Власне, так само віддано і по-дружньому дідусь ставився і до своїх студентів. Головною подією року для нього були не Новий рік чи День народження, а дипломні покази в Академії дизайну та мистецтв. Він хвилювався так, ніби це йому треба було захищати дипломні роботи. Сам дзвонив своїм студентам, просив їх прийти до нього в майстерню або додому, щоб краще підготуватися до захисту. Підказував, наставляв, пояснював, вболівав за них. І був щасливий за своїх учнів, коли їхні роботи отримували схвальні відгуки. 

Загалом, за півстоліття роботи викладачем він підготував декількох заслужених діячів мистецтв і десятки відомих та визнаних художників. І пішов з життя, коли йому вже забракувало сил продовжувати викладати, і він не продовжив контракт з академією. В червні 2008 року він ще опікувався своїми студентами і їхніми дипломними роботами, закінчив з ними навчальний рік - а в липні його не стало.

Втім, мій дідусь прожив щасливе життя. Він займався улюбленою справою, багато подорожував, реалізовував свої таланти, залишив по собі чималий творчий спадок і безліч талановитих учнів. А також теплі спогади, що й досі викликають посмішку і вдячність у тих, хто був з ним знайомий.

Приємного перегляду на нашій Facebook сторінці