Айвазовський Іван Костянтинович. Гурзуф. 1959

• Теги: 2025, експонат місяця

Художник Іван Айвазовський (при народженні Ованес Айвазян, син Ґеворка, 1817-1900) завдяки своєму непересічному таланту і працездатності, без сумніву, належить до найбільш шанованих митців в історії світового образотворчого мистецтва. Серед його картин, які зберігаються в колекції Харківського художнього музею, полотно «Гурзуф» відтворює один з чарівних куточків Криму – благодатної батьківщини митця. Картину датовано 1859 роком. В біографії Айвазовського, насиченій численними подорожами (в його паспорті позначено 135 віз) і осяяній визнанням його живописного таланту академіями мистецтв Рима, Петербурга, Флоренції, Штутгарта, Парижа, Амстердама, це час, коли після європейського тріумфу художник повернуся у рідні пенати, одружився (1848 рік) і облаштував своє життя у Феодосії.

«Гурзуф» відрізняється від полотен романтичного спрямування, в яких уславлено неприборкану стихію моря. На відміну від творів емоційно-динамічного характеру, він є одним з тих краєвидів, сповнених спокоєм і умиротворенням на кшталт класичного «досконалого пейзажу». Цей термін використовується переважно у характеристиці творів європейських художників ХУІІ століття. Наслідуючи традицію мистецтва класичної епохи, художник вибудовує композицію таким чином, що небесний простір з примхливими формами купчастих хмар домінує над водним. Низька лінія горизонту в такому співвідношенні надає композиції монументальності. Розкривається велична панорама скелястого кряжу, пасма якого у ранковій імлі сприймаються вишуканою ювелірною оправою дзеркала морської поверхні. Берег чітко окреслює лінія узбережжя з невеликою бухтою і піщаною косою. «Ті картини, в яких головна сила – світло сонця, слід вважати найкращими». Цей вислів маестро визначає спрямованість його пошуків у царині передачі в живописному творі світло-повітряного середовища. В пейзажі «Гурзуф» головне джерело освітлення, яке спостерігає художник на небокрузі, створює значний перспективний ефект, надаючи простору картини відчуття безкінечної глибини. В ореолі далекого і ще невидимого світила форми судна під білими, щільно напнутими вітрилами наче розчиняються в його «м’яких, матових, опалових» потоках (так характеризує ранкове освітлення сам художник). Ближче до переднього плану зображення об’єктів, виходячи із зони освітлення, все більше набувають графічної чіткості. Це простежується в малюнку щогл вітрильника на рейді, рельєфній виразності шлюпки з гребцями, яка, порушуючи ідеальну гладінь води, прямує у відкрите море. На березі, де ще міцно тримається нічна прохолода, «відпочивають» різних форм, розмірів і призначення плавзасоби, погляду відкривається «заліплений» житловою забудовою схил гори, сценки повсякденне життя мешканців містечка в час, який так цінував художник. «Завжди любив рано підійматися і йти ось так, поки місто лише прокидається,... і пахощі водоростей, йоду змішуються і мимоволі змушують прокинутися». Попри всі подробиці, що попали у поле зору художника, картину позбавлено побутової приземленості, вона має лірико-медитативний характер, подібний до тихої мелодії «душевних струн» автора, обдарованого ще й музичним талантом. Відомо, що Айвазовський, з дитинства самотужки опанувавши гру на скрипці, високо цінував музичне мистецтво.

Стосовно всіх без виключення творів Айвазовського подив і захоплення глядача завжди викликало і викликає зображення води. Завдяки віртуозному володінню прийомами багатошарового письма – так званого лесирування, художник досягав у цьому майже натуралістичного ефекту. «Жодна людина ще не написала так поверхню води», – відзначив англієць Вільям Тернер (1775-1851), побачивши твори Айвазовського на виставці в Римі. «Гурзуф» є переконливим підтвердженням цієї високої оцінки фахівця-художника. Нанесення один на один прозорих шарів фарб від більш темних до світлих дозволяло відтворити в картині глибину і тонально-живописне розмаїття морської поверхні.

Зображення Гурзуфа в творчості Івана Айвазовського не є поодиноким. У шеститисячній художній спадщині майстра краєвид Гурзуфа, як і в картині з харківської збірки, відразу пізнається за знаковим топонімом гори Аю-Даг. Містечко, розташоване за 150 кілометрів на південь від рідної Феодосіі, вочевидь, було для художника, що надихався унікальною природою Криму, щось на кшталт умоглядної художньої лабораторії спостережень і теоретичних міркувань блискуче зреалізованих у живописних полотнах.

Наталя Титаренко, мистецтвознавець