Харків, вул. Жон Мироносиць, 11

Пн–Нд з 10:00 до 17:40 Вт — вихідний

Мистецтво нового калібру. Російсько-українська війна. 2014-2022. Рефлексії

Мистецтво нового калібру. Російсько-українська війна. 2014-2022. Рефлексії

На виставці «Мистецтво нового калібру. Російсько-українська війна. 2014-2022. Рефлексії.» представлено 40 робіт, де взяли участь двадцять три автори. Різні за образно-стилістичним вирішенням, жанровим та сюжетно-тематичним спрямуванням, часом створення, вони уособлюють живе, пульсуюче, дійсно рефлективне, часто створене на одному подиху, відчуття різного емоційного спектру і напруги.

У когось це глибоко особисте, пов’язане з рідними і близькими людьми або намаганням «зазирнути в очі собі», хтось транслює, як болісна мембрана, трагічні ситуації, невідворотність долі, створює портрети людей, які нині є моральними орієнтирами нації та втіленням її незнищенного духу. Живопис, графіка, текстиль, авторська і мішана техніка, батік також дають уявлення про творчий потенціал майстрів Рівненщини та учасників із інших міст. Деякі роботи, створені за кілька років до воєнних подій, нині звучать як своєрідне передчуття і пересторога, викликають ремінісценції класичного мистецтва.

Два автопортрети художника Бобришева, датовані 2015 і 2022 роками, викликають алюзії шевченкових – до і в період заслання. Проходить сім років, всього-навсього, а видається, що кілька десятиліть. Рафіновано-естетський автопортрет з навушниками представляє чоловіка без вікових характеристик. З портрета 2022 року на нас дивиться людина зі страдницьким виразом обличчя, в німбі сивого волосся, яке нагадує ореол мученика. Бобришев потрапив до окупованої зони на Харківщині, зазнав її злигоднів і жаху, що вічним карбом лягло на його обличчя.

Багато робіт присвячено образу України, красивому і трагічному водночас, непідкорено-благородному. Картина Гвоздинського, написана 2018 року, нагадує українських мадонн, на червоній потрісканій землі, як тектонічний і соціальний розлом і розкол звичного світопорядку, брутально засипаний осколками і кулями. В такому ж образно-метафоричному ключі представлено нашу землю в роботах Анни Вітрук, Олександри Соботюк та Анни Шабалової. Конкретних героїв, їх обличчя, по-різному суворе і зосереджене, або, навпаки, жіночне і усміхнене, втілено у роботах Любові Крайлюк про героїв «Азовсталі», Анни Шабалової «Пташка», зворушливий образ маленького бійця-собаки ДСНС у роботі Олексія Мовчуна.

Для кількох поколінь людства знаковим уособленням трагедії війни стала картина «Герніка» Пікассо. Вплив її стилістики, алегорично-образного вирішення відчутно у творах Ігоря Павлюка і Анни Подолець. Навіть прості і безхитрісні за образотворчим вирішенням роботи Степана Карпюка втілюють народне уявлення про геноцид, який нині відбувається в Україні.

Війна обпалила всіх-дітей, чиї образи втілено в багатьох роботах. Дівчинка з широко розплющеними очима, що притискає до грудей іграшкового зайчика, як деталь її безхмарного дитинства, що зникло за вогняною загравою у картині Олександра Гуристюка, хлопчик із смартфоном у бомбосховищі, де червоне від напруги вухо вловлює, як вселенський ретранслятор, звук сирен повітряної тривоги у роботі Юрія Ямаша, дівчата, які перестрибують через осколки зруйнованої будівлі, як через крижинки, з грацією, притаманною молодості, у творі Світлани Конько. Невинні душі загиблих дітей, як маленькі янголи, злітають у небо, як повітряні кульки, у роботі Олени Сєргєєвої. Юнак у камуфляжі притискає до грудей кохану на пероні вокзалу як розставання на невизначений строк у картині Прокопенка. Двічі дитина війни - сива бабуся у «Знищених надіях» Миколи Сівака. Ці роботи, наче кадри мистецької хроніки, перегортають перед нами людські життя і події, драматичні колізії, втілюючи через них вічні істини нашого буття, вселяючи віру і надію. Когось береже жовто-блакитний янгол у кишені куртки у роботі Шабалової. Ірпінська Богоматір пригортає юнака до грудей у вишуканій за колоритом, іконописній за стилістикою роботі Шинкар.

Графічна серія О.Полянської вражає поєднанням точних назв і відповідної образотворчої стилістики кожної роботи. Буквально кількома деталями, лапідарно і точно, передано варварство зруйнованої «Мрії», братську могилу оперного театру, де не зміг спрацювати навіть надпис «Діти», а паперовий «Птах свободи Маріуполя» з закривавленими грудьми нагадує труну, як образ, тепер уже вічний ,трагедії цього міста. Бенедюк у своїх роботах торкається вічних питань життя і смерті, їх колообігу. Небо, як джерело натхнення мистців, тепер виглядає як неочікувана небезпека, обплутана пультами управління і датчиками. Холодна, як ніколи, весна цього року з «Розірваним небом» Горєлова і такими ж метафоричними «Синіми птахами» має обнадійливу паралель з графікою Сергеєвої «Небо України» і «Рідний дім». Коріння і стовбур, де проглядають лики батька, матері, дитини, як вічний код нації, пишна крона роду і родоводу, «Рідного дому» із затишними оселями і вишневими садами. Жовто-блакитними пелюстками розцвітає прапор у весняній коловерті Тищука, святість мистецької робітні з картинами підкреслює Федас у своїй роботі. Узагальненим образом України, де поєдналось червоне і чорне, як пісенна любов і журба, є гобелен Т.Лукашевич. Він вражає архітектонічною композиційною побудовою, продумарою текстильного вирішення. Хустка з двох половинок, як омофор, на якому багряніють обриси України на білому полотняному хресті, а китиці нагадують краплі крові, якою нині густо зрошено Україну. Безумовно, для створення знакових масштабних речей потрібен час осмислення і прийняття ситуації, порівняння з минулим, звитяжною історією якого Волинь і Рівненщина мають право пишатися. У світовій історії є небагато прикладів героїчного опору, де смерть стає знаком безсмертя – триста спартанців і скільки ж козаків під Берестечком воліли загинути, аніж покрити себе неславою поразки.

У недавній же тепер війні пам’ятаємо подвиги воїнів УПА, їх безмірну відданість і любов до своєї землі. Кільканадцять років тому великого суспільного резонансу набув кількасерійний документальний фільм режисера С.Буковського «Війна: український рахунок». Нині наша країна відкриває знову його трагічний відлік і платить дорогою ціною за свій вибір. А ми, слобожани, маємо пам’ятати, що в наших жилах тече кров перших поселенців Дикого Поля, волиняків і подоляків, бо саме вони серед нападів і набігів, праці на землі і її оборони, створили край, який ми всі нині захищаємо, як і всю Україну. Виставкою творів митців Рівненщини ми започатковуємо ще один розділ «Мистецького щоденника війни», до якого долучаються майстри мистецтв з інших міст України. Окремо автор статті висловлює вдячність головному редактору газети «День» пані Ларисі Івшиній за досі пам’ятні публікації, присвячені воїнам УПА, які ми зберігаємо. 2014 року маршрут нашої культурно- мистецької акції «Шляхами Васильківського: погляд через століття» проліг до Рівнещини, Острога, де наші майстри разом працювали на пленері, створивши чудовий доробок творів, присвячених старовині волинського краю. Нині маємо надію, що нашу співпрацю буде продовжено, як того вимагають виклики часу, який ми проживаємо і перемагаємо, і обов’язково подолаємо.

Приємного перегляду на музейній сторінці facebook