вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Порфирій Денисович Мартинович. Автопортрет. 1877
Порфирій Денисович Мартинович. Автопортрет. 1877
Порфирій Денисович Мартинович. Автопортрет. 1877
04 травня 2020, 18:58

«Мандри музейними фондами: українська графіка»

«В начале 80-х годов он был надеждой Академии. Его знают и высоко ценят Репин, покойный Крамской и другие лучшие художники. Рисунки его карандашом остались как образцы в Академии. У него действительно был огромный талант…». Ці схвильовані рядки відомого українського фольклориста й літературознавця В.П. Горленка присвячені видатному українському художнику Порфирію Мартиновичу, нашому земляку, майстру селянського психологічного портрета.

Порфирій Денисович Мартинович народився 7 (19) березня 1856 р. в селі Костянтинівка Полтавської губернії. Його дитячі роки пройшли в Костянтинограді (тепер місто Красноград Харківської області). Батько – Денис Іванович, був людиною досить освіченою, великим шанувальником народного мистецтва, української старовини. У їхньому домі частими гостями були кобзарі, лірники, чумаки. Саме вони стають героями дитячих малюнків Порфирія. Хлопчик також захоплено копіює ікони в місцевій церкві, змальовує кольорові олеографії з творів І.Соколова, Д.Безперчого, К.Трутовського. Пізніше у Харкові, де він навчається в гімназії, Мартинович знайомиться із зразками класичного мистецтва в Музеї красних мистецтв Імператорського Харківського університету. Він відвідує приватні студії Д.Ланевського та М.Плотникова. Ці заняття дали йому основи професійної грамоти. Його працелюбність та цілеспрямованість мають свої наслідки: в серпні 1873 року юнак успішно склав вступні іспити до Імператорської Академії мистецтв і став її учнем. З цього часу починається новий етап у житті Мартиновича. З усім запалом і любов’ю до мистецтва вступає він у цю невідому царину життя.

У кінці 1870-х років Мартинович знайомиться з І.М. Крамським, який, безсумнівно, сильно вплинув на формування його світогляду. Юнак все чіткіше усвідомлює своє протистояння системі академічної освіти. Він ухиляється від виконання ескізів на чужі йому біблійні теми, або трактує їх в побутовому плані, викликаючи тим незадоволення своїх наставників. Респектабельних професорів академії дратувала і його манера триматися, аж надто незалежна, і весь його зовнішній вигляд – українське вбрання, зачіска, голосна українська мова. Продовжуються постійні зачіпки: Мартиновича позбавляють срібної медалі, знижують оцінку за академічний ескіз який Мартинович представив на іспит в етюдному класі на початку 1877 року. В жовтні 1877 року Правління Академії виносить постанову виключити Мартиновича з-поміж учнів Академії мистецтв, «как не проявившего успехов в науках».

Це був тяжкий удар для Мартиновича, тим більше, що після смерті батька в 1875 році він залишається без будь-якої матеріальної підтримки. Тепер він втратив академічну стипендію. Та художник ще має надію відновити свій статус учня Академії, він відвідує її класи як вільний слухач, намагається самостійно вдосконалювати свою майстерність. Мартинович старанно й напружено працює. Саме в ці роки він створює свої найзначніші портрети й тематичні твори. В 1878-80 роках художник пише невелику картину «Казенки». Це була картина-протест з ясно висловленою викривальною тенденцією: з притаманною йому гострою спостережливістю художник відтворює вбогу обстановку та занедбаність в «Казенних учнівських квартирах Імператорської академії мистецтв».

Під цією назвою Мартинович виставив своє полотно на VІІІ виставці Товариства передвижників у березні 1880 року в Петербурзі. Картина привернула увагу глядача, її вітали прогресивні діячі культури та художники, Академія обурювалась. Конфлікт цей був останньою ланкою, що замкнула ланцюг взаємин Мартиновича з офіційним академічним мистецтвом. Тепер йому вже неможливо було не лише мріяти про повернення до Академії, але й просто з'являтися в її стінах.

Обставини життя художника все гіршають, він терпить страшні нестатки, майже жебракує, злидні оточують його. Приходить відчай: йому здається, що він ніколи не пізнає таємниць живопису, живе в страшній напрузі сил духовних і фізичних. Все це привело до трагічних наслідків: у 1881 році, а потім, повторно, у 1882-му Мартинович переносить тяжке нервове захворювання, від якого вже не зміг одужати. На 25-му році життя він назавжди залишає творчу діяльність.

1883 року художник повертається до Костянтинограда, де живе до кінця свого довгого життя (помер він у 1933 році).

Сім років активної творчості – ось чим обдарувала доля цього талановитого художника, яскраву, непересічну особистість. І зроблено було немало. Але художню спадщину Мартиновича спіткала доля така ж сумна, як і доля самого автора: більшість його робіт було втрачено ще в Петербурзі під час хвороби художника. Основна колекція творів П.Д. Мартиновича належить Харківському художньому музею. Найбільш цінна частина художньої спадщини Мартиновича – це графічні портрети, малюнки, начерки, створені між 1875 і 1880 роками, в яких митець виразив себе з особливою повнотою.

Своєрідною візитівкою Мартиновича можна вважати його «Автопортрет» 1877 року, який є класичним прикладом художньої об’єктивності автора та його високого професіоналізму. У ньому художник постає перед нами як людина, наділена неабияким розумом і природним гумором. Він не пом’якшує своєрідності рис свого обличчя з характерною зачіскою, довгим «гоголівським» носом, злегка опухлими темними очима, що дивляться на глядача проникливо і трохи сумно. За стилем виконання «Автопортрет» близький до академічних робіт Мартиновича цих років. Чітким, впевненим штрихом він підкреслює форму, майстерно передає різноманітну фактуру обличчя, волосся й одягу.

Художня діяльність Мартиновича обірвалась передчасно. Але і те невелике зібрання його творів, що збереглося до наших часів, характеризує Мартиновича як видатного українського митця другої половини ХІХ століття.

Автопортрет. 1877

Папір, іт.олівець. 57x47,5