вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
ЕКСПОНАТ ТИЖНЯ!
ЕКСПОНАТ ТИЖНЯ!
ЕКСПОНАТ ТИЖНЯ!
20 липня 2015, 09:47

В межах проекту "ЕКСПОНАТ ТИЖНЯ" музей презентує перлини колекції, твори відомих вітчизняних та зарубіжних майстрів. Цього тижня представляємо полотно

К.О.Трутовського  

«Надівають вінок»

Завітавши до музею, Ви зможете замовити мініекскурсію (20 хвилин), присвячену обраному шедевру з музейної колекції.

 

Трутовський Костянтин Олександрович (1826-1893)

Український художник. Живописець і графік, автор композицій на теми українського сільського побуту, ілюстратор.

Народився майбутній художник у Курську, в родині військового. Закінчив у Петербурзі Миколаївське інженерне училище (1841-1845) і Академію мистецтва (1845-1949). За картину «Хоровод у Малоросії» (зберігається у Державній Третяківській галереї в Москві) 1861 року К.Трутовський отримав звання  академіка живопису. 1871 року художника було призначено інспектором Московського училища живопису, скульптури і архітектури (1871-1881). З 1881 він з родиною  оселяється на Слобожанщині. Відтоді і до кінця життя К.Трутовський жив і працював на хуторі Попівка Охтирського повіту (тепер Сумська область) і в батьківському маєтку у с. Яковлівка Курської губерні.

Основні твори: «Колядки на Україні» (1864), «Весільний викуп» (1881), «Кобзар над Дніпром» (1875), «В місячну ніч» (1881), «Хворий» (1883). Більшість творів зберігаються у Національному музеї українського мистецтва в Києві.

1960 року у збірці літографій «Русский художественный листок» надруковано ілюстрації К.Трутовського до повістей Марка Вовчка. Художник брав участь у виданні графічної серії  Л.Жемчужникова «Живописна Україна» (1861-62), створив ілюстрації до байок І.Крилова (1864), повістей М.Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1874-76), поем Т.Шевченка «Гайдамаки»(1886) і «Невольник» (1887).

«Скільки нерозроблених матеріалів дає Україна художникові  – і тому, хто малює сцени життя, і пейзажистові,  –  пише К.Трутовський  в листі до свого товариша М.Рамазанова, – Всі тягнуться в Італію – добре, звичайно, пожити і повчитися там, але не подобає художнику обмежуватись італійськими сценами, коли в нас є свої прекрасні види і сцени…».

Все своє життя Костянтин Трутовський був вірним такому своєму переконанню. Він створював образи і сцени життя українців, спираючись на етнографічні матеріали, вивчаючи історичні розвідки. Тому його роботи – це майже повна візуальна ідентичність українського речового, духовного і ментального світу, з усіма атрибутами і подробицями, який народжувала уява глядача з будь-якого географічного регіону, коли йшлося про Україну. Це «земний рай» з біленькими привітними хатками, що не ховаються в пишні купи дерев, а стоять серед ставків і вишняків гордими і незалежними, як і ті стрункі красуні-дівчата із заквітчаними косами, і хвацькі парубки - козаки у високих шапках …

В колекції Харківського художнього музею зберігаються кілька живописних творів К.Трутовського «Дівчинка із сапкою», «Побачення», «Жіноча процесія». Однією з найзворушливих картин О.Трутовського в харківській збірці є робота «Надягають вінок» (1877), яку представляємо  експонатом тижня.  

Обрання теми свідчить про значення вінка в  житті українців. Вінок  – один з найдавніших символів.  Образ українки неможливо собі уявити без цього головного убору. Чудова прикраса не лише формувала естетичний зовнішній вигляд дівчини. За допомогою вінка прагнули захиститись від зурочення та інших злих чар. Цей витвір умілих рук був  «книгою душі», в  якій мовою квітів  виражено почуття і натяки на події, що відбулися в житті. Обряд «надягання  вінка»  в дівочому житті відбувався кілька разів і часто приурочувався до великих свят. Перший вінок з цілющих трав сплітала, купала в росах (на здоров’я) і надягала на трирічну донечку мама. Вінчування 6-7 річної дівчинки – це  проводи у доросле життя. Часто цей обряд співпадав з першим причастям. Від 13 років дівчина психологічно і морально готувалась стати дружиною. Весільний вінок сплітали і надягали  молодій найближчі подруги.  Так обряд «надягання вінка» відзначав важливі віхи дівоцтва від дитини  – до юнки, від підлітка  – до нареченої.   Набір елементів і композиційний склад вінків  – розмаїття  квітів, зілля, стрічок та інших матеріалів, відображали віковий і соціальний статус його володарки, а  розміри – були показником добробуту цілої родини. Народна творчість зберегла багато висловів, пов’язаних з вінком: «Хто вміє віночок вити – той вміє життя любити»; «Вийся віночку легесенько – стелися, доле, щасливесенько» і т. ін.

Костянтин Трутовський, який  своє дитинство провів у селі, був добре обізнаний в народних традиціях, зберігав їх у своїй пам’яті, осмислював у кожному творі. В картині «Надягають вінок» художник досягає гармонії настрою учасників події і оточуючої природи.  Це один з тих творів живопису, що презентував у вітчизняному мистецтві надзвичайно привабливу для образотворчого мистецтва тему –  ідилію українського селянського побуту.

Три постаті чітко вписано в уявне коло. Ця композиційна знахідка викликає асоціації  родинного кола персонажів, пов’язаних кровними узами – старша сестра і хлопчик з дівчинкою – майже однолітки. Старша сестра з ніжністю і щось приказуючи, доповнює великою квіткою і без того розкішний вінок  з великих біло-червоних руж на голівці молодшої. Зображення її обличчя з посмішкою, що так оживляє риси, для нас, сучасників, знайомих з фото і відеоапаратурою, не є чимось неординарним. Але насправді така подробиця, як напіввідкриті вуста, крізь які біліють зубки красуні, є цілком незвичною для тогочасного живопису. Мале дівча наче завмерло, прислухаючись до того, що відбувається на її голівці. Воно сидить, як на троні, на високому пні. Маленькою ручкою намацує коштовні коралі, як у справжньої панночки – чи на місці, чи не зсунулись з шийки. В постаті хлопчика поєднуються жвавість і непосидючість. Відчутно, що його зацікавленість прихована –  наче він тут випадково і залишиться ненадовго. Але в той же час бачимо, що подія його захопила і він уважно спостерігає за сестрами.

Особливості вбрання учасників – святкові сорочки  всіх трьох,  розкішні ряди намиста у старшої дівчини і коралі з дукачем на маленькій  – все підкреслює  небуденність того, що відбувається. У повсякденні жінки не обтяжували шию численними низками намиста, але обов’язково, бо були впевнені, що воно захищало від застуд, надягали один-два рядки простеньких скляних намистин. В картині художник виступає послідовним і докладним описувачем події, що відбувається в конкретний час доби, а саме зранку. Лагідним сонячним світлом осяяні  постаті і предмети. Тіні від них короткі і густі, у затінку хати – прохолодні і прозорі. Майстер достатньо конкретний у передачі пори року. Показний гарбуз на першому плані, пишне мереживо квітів біля хати і стиглі соняшники над тином свідчать про те, що зображено другу половину літа. Простір побудовано за усіма законами не лише лінійної, але, що важливо, світло-повітряної перспективи – цього найважливішого відкриття образотворчого мистецтва, до якого долучились вітчизняні художники середини ХІХ століття і яке  надавало  живопису надзвичайної життєвої правдивості. Для моделювання об’ємів, що надають фігурам і природним об’єктам реалістичності, Трутовський активно використовує світло-тіньові співвідношення. Світло, контрасти і ритміка плям, плавні та різкі переходи на зламах форм виявляють характерну, достатньо сміливу на той час манеру, яка відрізняла його твори від робіт інших художників. Схоплені гострим спостережливим поглядом рухи і жести  фіксує  чітка і впевнена лінія рисунка, що бездоганно точно передає контури  вигинів тіла і складок убрання. Відчутно, що в основу цих зображень покладено численні замальовки, зроблені  художником з натури. Визнаючи свободу і впевненість, з якою виконано постаті слід згадати про те, що Трутовський був одним з найкращих у вітчизняному образотворчому мистецтві майстром рисунка.

За всієї ідилічності створених Костянтином Трутовським образів і ситуацій, в його творах ми, безперечно, поринаємо в реалії життя українців ХІХ століття. Художник зберіг для нащадків той величний світ української народної духовності, що, не зважаючи на постійну загрозу загинути під плином неминучих обставин, кожного разу постає нездоланним.