вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ!
ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ!
ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ!
03 червня 2016, 14:02

У межах проекту «ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ» музей презентує перлини колекції, твори відомих вітчизняних та зарубіжних майстрів. У червні представляємо полотно Олександра Литовченка «Італійській посланець Кальвучі змальовує улюблених соколів царя Олексія Михайловича»

Литовченко Олександр Дмитрович

1835-1890

Російський художник українського походження. Живописець, автор композицій на історичні теми, в тому числі і релігійні сюжети, портретист.

Народився О. Литовченко  у с. Рубльово Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Батько майбутнього художника, що викладав малювання і креслення у повітовому училищі, став його першим вчителем. За власними спогадами Литовченка, він дуже рано відчув інтерес до живопису і, не зважаючи на неприйнятні умови життя у провінції, скоро оволодів певними зображувальними навичками та постійно «возився» з фарбами. Під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв (1855-1963) Литовченко виявив себе  успішним студентом. Про це свідчать прихильність до нього професора, корифея вітчизняного історичного  живопису Федора Бруні, на той час ректора АМ, та отримані  заохочувальні  нагороди  -  чотири срібні (дві малі та дві великі) і мала золота медалі. В академічні роки фінансові питання молодий художник вирішував завдяки роботі ретушера в міських фотомайстернях. Така практика була на користь, бо вдосконалювала  майстерність рисунку. Зі студентської пори за Литовченком закріпилась слава справного рисувальника.   В числі випускників, допущених до конкурсу на велику золоту медаль, Литовченко прагнув отримати дозвіл на виконання конкурсної роботи  за вільною темою. Але  рішенням академічної Ради  прохання не було задовільнено,  тому претенденти  відмовились брати участь у конкурсі. Ця акція – демонстративний вихід 9 листопада 1863 року з АМ групи  її випускників – претендентів на велику золоту медаль, увійшла в історію мистецтва як «бунт чотирнадцяти». Литовченко, що покинув стіни АМ з дипломом класного художника другого ступеню і приписом «имеет превосходные способности и  может писать образа», примкнув до Петербурзької  артілі художників, заснованої невдовзі ініціатором акції І. Крамським. 1968 року Олександра Литовченка за роботу «Сокольничий за часів царя Олексія Михайловича» (прекрасно написана чоловіча постать в костюмі царського сокольничого) удостоєно звання  академіка живопису. 1870 року він отримує  в АМ майстерню, де  впродовж чотирьох років працює над картиною «Іван Грозний показує свої скарби англійському послу Герсею» з метою здобути професорське звання. Однак, твір  визнано невідповідним в історичному і археологічному плані. Автор вступив  у новий конфлікт з академічною Радою  і остаточно відійшов від Академії. З 1876 року і до кінця життя  Литовченко  був членом Товариства пересувних художніх виставок.

   Основні твори: «Сокольничий за часів царя Олексія Михайловича»(1868); Портрет В. Шварца (1870); Портрет М. Дурново (1874); «Цар Іван Грозний показує свої скарби англійському послу Герсею»(1875); «Цар Олексій Михайлович і  Никон, архієпископ Новгородський, біля труни чудотворця Філіпа, митрополита Московського» (1886); розписи храму Святого Миколая на військовому кладовищі у Севастополі; сім композицій для храму Христа Спасителя в Москві та ін.

   Художня оцінка  творчості   Литовченка завжди була неоднозначною. Критик  Володимир Стасов в свій час  докоряв художнику тим,  що він «не изобразил никакой  истории, ни людей, ни характеров, ни событий, а только собрание исторических костюмов, утвари, скопированных в музеях». З тим, сам  терпляче позував  для  образу архієпископа Никона  в  картині «Цар Олексій Михайлович і  Нікон, архієпископ Новгородський, біля труни чудотворця Філіпа, митрополита Московського». Колекціонер Павло Третьяков називав Литовченка «чуждым элементом» в мистецтві передвижників, однак придбав  у нього кілька робіт  для своєї галереї.  З часом знаходимо і більш лояльні характеристики творчості митця.  Художник  Никанор Онацький визнавав Литовченка «одним із видатніших митців на московські історичні теми». Значимість цієї оцінки вагома тому, що її було надано професійним художником (зауважимо, що попередні критики не мали художньої практики, в  їх оцінці значну роль відігравали суспільно-громадські вимоги часу) і акцентує увагу на високих фахових навичках Литовченка. Про  особистість Литовченка і метод його роботи  писав  сучасник і добрий приятель художника історик літератури, історичний романіст Петро Польовий. «Он  представлялся мне простым, наивным русским человеком, несколько способным к похвале и преувеличению (как и все истинно русские люди), но чрезвычайно добродушным и симпатичным. Особенно приятно поражала меня в Литовченко его любознательность, его желание узнать как можно больше об излюбленной русской старине, его жадность в собирании и накоплении сведений и всякого рода материалов. Чуть, бывало, увидит новые фотографии, новые книги по археологии, сейчас ухватится за них, просит дать ему на время – и все выспрашивает меня и извлекает из-под спуда неизвестное ему и страстно любимое».

   В експозиції Харківського художнього музею представлено картину  Олександра Литовченка «Італійській посланець Кальвучі змальовує улюблених соколів царя Олексія Михайловича». Твір, що від часу його створення 1889 року  знаходився в музеї Петербурзької Академії мистецтв, 1898 було передано на зберігання до Державного руського музею ( Петербург). В харківську збірку  полотно   потрапило 1932 року. Як і в інших своїх творах, в  цій картині Литовченко акцентує  увагу не на конфлікті, а на особливостях історичної доби. Робить це талановито, фахово, використовуючи величезний робочий матеріал, якій готував годинами, заповнюючи рисунками предметів старовини  свої альбоми.   Соколів,  сокольничих і всіх присутніх  в  картині, а також  розкішний інтер’єр царських палат, де відбувається дійство,  глядач розглядає довго, уважно,  майже без запитань до екскурсовода.  В роботі  все зрозуміло без пояснень завдяки  назві твору, її відповідності   зображенню і тому, як бездоганно з етнографічно- публіцистичною скрупульозністю відтворено подію.

   Подорож Горація Вільгельма Кальвучі і австрійського посла барона Августіна Майерберга до Московії 1661року було описано самим бароном. Автор передбачав, що нариси подробиць  побуту і звичаїв загадкової країни мали стати популярним чтивом в Італії і Австрії. В Москві «Путешествие в Московию барона Августина Майерберга и Горация Вильгельма Кальвуччи, послов Августейшего Римского императора Леопольда  к Царю и Великому Князю Алексею Михайловичу в 1661 году, описанное самим бароном Майербергом» було видано  1874 року  та  виявилось надзвичайно цікавим і для російського читача, що захоплювався вітчизняною історією. В тексті Майерберг згадує епізод, відображений О. Литовченко  в картині, яка зберігається у харківському музеї. Заморські гості більше ніж півроку чекали дозволу побачити царських соколів  і можливості змалювати хоча-б одного! Церемоніал навкруги царського сокольничого двору пояснюється особливим відношенням до цієї справи самого царя Олексія Михайловича. Адже полювання із соколами – забава лише привілейованих осіб. Так повелось зі стародавніх  часів. Відомо, що у ІХ столітті «соколиний двір» був у Києві у князя Олега (Віщого). Соколи згадуються у знаменитому «Поученні Володимира Мономаха».  Соколині лови згодом витіснили інші княжі втіхи. За часи Олексія Михайловича склалась специфічна культура цієї улюбленої розваги. Цар Московії власноруч склав збірку правил соколиного двору (полювання і обряд призначення  сокольників) «Урядник сокольничего пути», що починався відомою приказкою «Делу время – потехе час». Він сам надавав соколам імена, регламентував обряд призначення і строї сокольників,  затвердив розкішний антураж птахів . Цим, власно, і пояснюється  помпезність і репрезентативність ситуації, що відображено художником.

   Реноме  Литовченка як  видатного рисувальника і прекрасного техніка не врятувало його роботи від  критики.  Їх вважали слабими у композиційному відношенні.  Картина зі збірки  Харківського художнього музею повною мірою підтверджує перше положення і  спростовує друге. Адже багатофігурна (10 фігур) композиція не лише професійно побудована і повністю відповідає задуму. В полотні чітко визначено  смисловий центр – це постать художника на передньому плані. Вона надзвичайно характерна у своєму жвавому безпосередньому русі,  в тому як  юнак  присів на краєчку табурету, зручно спершись на випрямлену ногу, як захоплено вдивляється в об’єкт малювання, як легко плине над аркушем альбому його рука з олівцем. Однак, щоб ця фігура не забирала на себе надмірної уваги, Литовченко подає її в контражурі – затіненим силуетом на тлі вікна, розкішно оздобленого традиційним різьбленням. Надзвичайно достовірно зображено групу в лівій частині полотна –  чоловіки за масивним столом, встеленим тяжкою тканою скатеркою. Художник  виявляє особливості манер іноземців і співвітчизників, порівнюючи зображених. Перші сидять в кріслах  розкуто, заклавши ногу за ногу; другі, їх двоє,  в тому числі, вочевидь, головний сокольник Афанасій Матюшин, тримають себе стримано і достойно. Матюшин в розкішних шатах, які мало поступаються царським ( це підкреслює високій статус посади) уважно вглядається в аркуш, що тримає в руці. Папір аркуша  попадає в зону освітлення, тому  здається майже прозорим. Майстер приділяє увагу не лише характерному убранню –  оксамитові камзоли і штани, мережані комірці – у посланців; тяжка, гаптована шовковими, золотими та срібними нитками роба з соболевим коміром у головного сокольника, але їх фізіономічними та віковими відмінностям. Зображення сокольників займає праву частину композиції. Вбрані у кольорові каптани і шапки, декоровані золотим гаптуванням та традиційні жовті чоботи, вони виглядають надзвичайно урочисто. Точно виконуючи свою роль і як того потребує устав, статні молодики представляють соколів «образцевато, бережно, урядно, радостно, уповательно».  Ракурси і рухи рук надають групі  живописності. На  мерехтливому тлі чоловічих постатей і розкішного антуражу приміщення царських палат соколи сприймаються наче «оголеними». З птахів зняті усілякі прикраси (клобучок з оксамиту, шиті золотом і перлами нагрудники і нахвісники, атласні онучки) і вони виглядають підкреслено природно.

   Достовірність відображення цієї події особливо було поціновано при виборі ілюстративного матеріалу для чотиритомника «Великокняжеская, царская, императорская охота на Руси». Видана 1898 року в типографії М. Кутєпова, книга відразу стала бібліографічною рідкістю. Репродукція картини Литовченка зайняла  в книзі місце поряд з репродукціями  тематичних  творів  Іллі Рєпіна, Валентина Сєрова, Василя Сурикова, Андрія Рябушкіна, братів Віктора і Аполлінарія Васнєцових.

   За останні роки, звільнившись від завітів ідеологізованого мистецтвознавства минулих десятиліть,  було дещо переглянуто  непорушну  понад сто років, дещо зверхню оцінку творчості Олександра Литовченка і його історичного жанру. У монографії «Пленники красоты. Русское академическое и салонное искусство 1830-1910-х годов» (Москва, 2004) спадщину художника було розглянуто в ряду таких гідних майстрів європейського рівня як  Г. Семирадський і В. Маковський,  в контексті так званого «руського стилю»  порубіжної доби (кін. ХІХ – поч. ХХ століття), що вплинув не лише на пластичне мистецтво  - архітектуру, живопис, графіку, декоративне мистецтво, а й театр, музику (оперу, хореографію) і літературу.  В Державній Третьяковській галереї роботу Олександра Литовченка  «Цар Олексій Михайлович і  Никон, архієпископ Новгородський, біля труни чудотворця Філіпа, митрополита Московського», яка з 1886 року (від дня, коли її у художника придбав П. Третьяков) знаходилась у фондах, було  представлено в експозиції на огляд публіки. Ці зрушення, безумовно, вплинули і на зростання рейтингу картини «Італійській посланець Кальвучі змальовує улюблених соколів Олексія Михайловича» з харківської колекції. Історик мистецтва Іван Крип’якевич,   в свій час об’єктивно характеризуючи  твори  Литовченка з позицій художнього аналізу, відзначав те очевидне, що обов’язково привертає до  його картин увагу і професіоналів, і пересічних глядачів. Крип’якевич називав Литовченка «майстром рисунку і малярської техніки, з якої він виводив другорядні акцесорії своїх історичних картин, але на вираз внутрішнього життя своїх героїв не мав ні сили, ні інтенції». Тепер ці майстерно виконані «акцесорії» (реквізит, бутафорія) виявляють  докладні подробиці побуту і давніх звичаїв. А високий ступінь їх історичної достовірності і майстерної передачі ніколи не залишають глядачів байдужими.