вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Експонат місяця!
Експонат місяця!
Експонат місяця!
01 вересня 2016, 10:36

У межах проекту «ЕКСПОНАТ МІСЯЦЯ» музей презентує перлини колекції, твори відомих вітчизняних та зарубіжних майстрів. У вересні представляємо народну картину «Козак-бандурист»

 

 

Невідомий  художник

Козак-бандурист.  Народна картина. І чверть  ХІХ століття

Список з оригіналу 1642  року

Полотно, олія. 65х96  

Жанр народної картини, головним героєм якої є козак з бандурою,  сформувався в другій половині ХУІІ століття – часи, ознаменовані піднесенням українського мистецтва у всіх його видах – красному письменстві, малярстві, архітектурі, музиці.  Цей  період має  в історії назву – «козацька доба». Відтоді   героїчне і, водночас,  дотепне   зображення козака, що сидить під дубом, склавши ноги «по-турецьки», і награє на бандурі,  стало  надзвичайно популярним  серед  різних верств населення. Зображення цього міфічного персонажа, узагальнений образ якого уособлює українське козацтво,  займав красне місце  як в гетьманських покоях ( в офорті Т. Шевченка  «Дари в Чигирині»  народну картину «Козак-бандурист» бачимо в інтер’єрі приймальні великого гетьмана Богдана Хмельницького), так і у сільських оселях. Його зображення можна було побачити намальованим  на стінах, печах, дверях, віконницях, одвірках будинків,  на меблях і посуді, на вуликах  і  чумацьких возах. Нарівні зі святими на іконах образ козака  набув у народі значимості оберега.  Народні  картини під назвами «Козак-бандурист» або «Козак-душа правдива» продавались на ярмарках, були бажаним подарунком, передавались у спадок.

З ІІ половини ХІХ століття народні картини із зображенням козака з бандурою стають предметом колекціонування. Одним з перших інтерес до історії побутування  народної картини, як самобутнього жанру українського образотворчого фольклору, виявив перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804 – 1873).  Але найбільшу  колекцію «козаків»  зібрав  історик, знавець українського козацтва Дмитро Яворницький (1855 – 1940). Наразі в музеях України зберігаються  понад сотні зразків  народних картин із зображенням козака-бандуриста. В текстах, що доповнюють ці  композиції,  можна зустріти різні імена героя – Хома, Іван, Палій, Харко та ін.  Однак, в усній  традиції, народних думах,  козака-бандуриста  називали іменем   Мамай.  

Походження  слова  «мамай»  ( як, до речі і слова «козак»)  пов’язано  з середньовіччям, добою  переселення народів, часом осілості кочових племен. В перекладі з тюркського слово «мамай»  означає  «ніхто», або «будь-хто». З цього слідує, що  Мамай  – це не власне  ім’я певної особи, а, ймовірніше,  синонім такого поняття як «козак». Кочовики межиріччя Волги і Уралу, ногайці  –  північні степові сусіди запорожців, так називали тих, хто займався не традиційним тваринництвом, а військовим промислом. Поляки  презирливо називали мамаями козаків-запорожців, за асоціацією їх із турками-нападниками чи взагалі з розбійниками.  Зрозуміло,  якщо для поневолювачів люду на запорізьких землях козаки-мамаї  були розбійниками, то для населення країни козаків, України, козак Мамай був народним героєм, визволителем і захисником справедливості.       

Народна картина «Козак бандурист», що представлено в експозиції Харківського художнього музею  –  це є єдина з дванадцяти такого роду пам’яток, які зберігалися в художній колекції Харкова до Другої світової війни і є списком (повторенням) з оригіналу 1642 року. В ній, як і в іконі,  відчутно  відпрацьовану часом  оригінальну  іконографічну схему, кожна деталь якої несе важливу  інформацію.  Головного героя, козака з бандурою, зображено на тлі пейзажу. Всі предмети, що складають «інформаційне поле» твору, мають символічне значення.  Дуб – символ родинного древа, він же уособлює силу і стійкість козака  перед будь-якою небезпекою. Кінь  –   образ козацької волі, а також символ  відданості і вірності братерській клятві. В руках козака не зброя  –  шабля, спис або пістоль, а старовинний музичний інструмент, кобза-бандура. Цим, безумовно, автори підкреслювали миролюбність героя, як характерну рису національної свідомості і важливу ознаку української етнокультури. Епічну композицію урівноважено пейзажними і сюжетними подробицями, кожна з яких має  сакральне значення. Особливості лексики супроводжувального тексту- монолога козака (в нижній частині полотна) нагадують  стиль комедій  народного театру – вертепу. Історія зберегла кілька варіантів тексту, найбільш повний варіант такий:

«Козак-душа правдива, сорочки не має

Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє…

Хоч дивись, не дивись, та ба не вгадаєш

Відкіля та як звати – нічичирк не взнаєш!

Кому траплялось хоч раз у степу бувати

Той може і прізвище моє угадати.

А ти, як хоч називай, на все позволяю

Аби крамарем не звав, бо за те по лаю.

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить – блукає та долі шукає.

Я козак-запорожець, ні об чім не тужу,

Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!

Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

Як натягну-ж лука я, брязну тятивою

То від мене і хан кримський утіка з ордою…»

Невід’ємною рисою українського характеру, автор народної картинки вважає схильність козака  до гумору і самоіронії. Приведений текст є  тому підтвердженням. Козак  глузує сам із себе: «коли не п’ю , то воші б’ю, а все ж не гуляю».  У залишках тексту, що приведено у харківській пам’ятці, прочитуються обривки вже знайомих нам  фраз:

«Хоч…на мене …и як звати  ни… незнаєш коли траплялось кому в степах бувати той может  призвище моє угадати бо у мене имя неодно а  десять …а лях милостливим добродием називае  а ти как хочь назови на все позволяю абись мене неназви крамарем…як був богат то називали и наш брат а тепер як ничого не маю то нихто мене не знае…»  

Дата, написана  під текстом  вказує на 5 травня 1642 року. Тобто, оригінал картини був майже ровесником Харкова. Саме тоді козаки, захисники степового приграниччя  “Дикого поля”, у боротьбі з татарами відвойовували простори Слобожанщини, боронили її непевні кордони.

Постать козака  домінує  в  картині, тому і займає місце на передньому плані так, щоб ми могли уважно розглянути героя. В обличчі  з високим чолом, пружними дугами брів, виразними очами, незважаючи на характерну форму носа,  довгі  вуса і чуприну – «оселедець»,  вгадуються  іконописні риси. Ймовірно, що улюбленого народом козака-захисника написав художник-іконописець. Таким чином, народну картину поставлено в один ряд із святими образами. Факт її створення в іконописній майстерні (інших живописних майстерень на той час не існувало) є підтвердженням найвищої поваги до зображеного. В костюмі героя з притаманною  більшості чоловіків, деякою недбалістю, поєднання кольорів  – червона кирея (верхній одяг з «неправдивими» рукавами), сап’янці (чоботи зі шкіри вищого ґатунку), зелені шаровари, надають убранню козака ошатності і навіть урочистості.

Слід відзначити, що автор списка мимоволі відобразив у картині реалії певної доби, що виявились у  характерних ознаках образно-стилістичних і живописних тенденцій часу.  Так,  в портреті козака за умовним іменем Мамай, вгадується натурний матеріал –  персоніфіковані риси конкретних осіб, славних представників козацького роду, учасників історичних колізій. Їх закарбовано у портретах гетьмана Богдана Хмельницького (в іконі «Покрова Богородиці») і козака Леонтія Свічки (в іконі «Розп’яття») та  портретах  козацької старшини  ХУІІ століття – Григорія Гамалія, братів Івана і Якова Шиянів. Також  автор докладно описує  світ, в якому козак «ходить-блукає і долі шукає». Але це вже не умовні зображення  «небо –  земля – вода – дерева», як   було в ранніх зразках цього жанру. Художник  передає відчуття цілого всесвіту, представленого у вигляді  величного краєвиду, наче зачарованого співом героя. У світлому кольорі високого, майже безхмарного неба, наче «розлитий» спокій. Його відчутно у м’яких абрисах пагорбів,  купах соковитої зелені.   Перспективу композиції вибудовано за діагоналлю спису,  покладеного на траву: наш погляд заглиблюється по цій лінії  і «зупиняється» на стовбурі дерева, де  розміщено надзвичайно важливі для козака речі – рушниця («надію маю на мушкет»)  і порохівниця. В живописному рішенні картини відзначаємо ознаки повітряної перспективи. Так, зображення самого героя на першому плані, його обличчя і постать чітко прописано яскравими соковитими фарбами, видно навіть сліди пензля, що моделюють об’єми. Контури коня на другому плані   пом’якшені, вони наче розчиняються на тлі темної зелені. Третій план передано світлими, розбіленими фарбами. Ледь помітні абриси рослинності протилежного берега довершують відчуття глибини простору.

Прагнучі розширити наше уявлення про життя героя, художник зобразив на передньому плані  козаків-побратимів, що готують їжу в  казані над вогнищем.  Цю групу можна було б розглядати як подію, що відбувається десь далеко у низині, біля води, але невідповідний масштаб зображення головного персонажу і його коня тому протирічать. Очевидним є те, що художник зберігає традиційну іконографічну схему, в якій значимість і другорядність зображень  виявлено за допомогою масштабу.

Все, що ми відзначили в народній картині з колекції Харківського художнього музею,  свідчить про очевидну симпатію авторів жанру народної картини до свого героя,  прагнення підкреслити, зробити помітними  найкращі його риси. За кілька століть свого існування образ козака-бандуриста став багатозначним символом нації, її вільнолюбного духу, прагнення незалежності і миру.