вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Доля харківської художньої колекції

 

Колекції Харківського художнього музею 200 років. За історію свого існування це унікальне мистецьке зібрання зазнало високих злетів і поневірянь, щедрих внесків благодійників і драматичних випробувань. Значна кількість експонатів, що зберігаються сьогодні у музеї, є не тільки відтворенням естетичних ідеалів колишніх епох і високої майстерності відомих в світі митців – музейні картини і малюнки, скульптури і вишивки несуть за собою шлейф пам’яті про меценатів і видатних науковців – піонерів музейного будівництва в Україні, про численні музейні реорганізації, репресії і пограбування, про евакуацію і пожежу...

Та попри всі іспити харківська мистецька колекція живе і являє собою одне із найцінніших зібрань України. Її народженням ми зобов’язані Харківському університету і, перш за все, - його засновнику Василю Назаровичу Каразіну. Він, захоплено плекаючи ідею створення університету, відразу ставив високу рейку, мріючи зробити своє дітище центром не тільки науки і освіти, а й мистецтва. Саме з цією метою Каразін придбав в С.-Петербурзі цінну графічну колекцію у Фрідріха Аделунга –  бібліографа, видавця,  вихователя великих князів – синів      Олександра І.     

Взимку  1804 року санним шляхом він привіз її з С.-Петербурга до Харкова. Після тривалих обговорювань правління тільки народженого університету (який здебільшого існував на благодійні пожертвування і відчував нестатки коштів), у відомості витрат 1805 р. з’явився запис: “За эстампы  и оригинальные рисунки, коих числом 2477, заплачено 5000”.

З цього часу це зібрання набуло статусу не приватної, а громадськи-значимої  власності, - не як декоративне оформлення навчального закладу, а саме як цінна колекція творів мистецтва, яка мала прислужитися посібником для навчання і вихователем естетичних смаків. Колекція вміщувала оригінали видатних майстрів західноєвропейського мистецтва XVI-ХVІІІ століть: італійців Гверчино і Джованні Франческо, Джованні Кастільоне і Луки Джордано, французів Франсуа Буше і Франсуа Лагрене, голландця Хендріка Гольціуса Молодшого, фламандця Ван Дейка, гравюри нідерландського живописця Пітера Брейгеля Старшого… Особливою цінністю колекції були гравюри видатного митця Північного Відродження Альбрехта Дюрера.

Справді – амбітним був початок харківської художньої колекції! Подальша її історія асоціюється з великою рікою, що тече від каразінського джерела крізь два століття то поповнюючись міцними потоками, то майже пересихаючи, то скручуючись меандрами, то широко і повільно розливаючись, долаючи пороги, штучні плотини і водозабори.

Перша велика притока цієї ріки пов’язана з ім’ям Івана Бецького – вихованця харківського університету, видавця часопису “Молодик” - він подарував 543 живописних полотна відомих італійських майстрів XVI-ХVІІІ століть, у т.ч. Йоса ван Клеве, Франческо Фуріні, Лівіо Мехуса, Андреа Саккі, П’єтро да Картона та ін. Це пожертвування кардинально посилило значення університетського Музею красних мистецтв та старожитностей, який 1835 року був офіційно зафіксований університетським статутом, а з 1861 відкрив свої двері для широкого загалу.

1873 року за заповітом ще одного вихованця університету, досвідченого знавця мистецтва Аркадія Алфьорова, який успадкував приватну колекцію, започатковану ще у ХVІІІ столітті членом „Попівської академії” О.Паліциним, до університетського зібрання вливаються твори переважно голландських майстрів XVI-ХІХ століть: 50 живописних полотен і більш ніж 3000 акварелей, малюнків, гравюр. Ця колекція містить справжні шедеври живопису: “Хрещення апостолом Філіпом ефіопського вельможі” Яна ван Скореля, “Сусанна і старці” Франца Флоріса, “Морський краєвид” Сімона де Влігера, “Сніданок” Ханса ван Санта та ін., оригінальні графічні твори Яна ван Гойєна, Пітера Молейна, Франческо Парміджаніно, Бертеля Торвальдсена, Луки Лейденського... Збірка голландської графіки з колекції Алфьорова вважається найзначнішою в Україні.  

Твори з цих колекцій, що входили до складу університетського Музею красних мистецтв та старожитностей (з 1835 р.), після численних переміщень і втрат, сьогодні є основою відділу зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею.

Наявність університетського музею розбурхувала культурну громадськість Харкова, прищеплюючи їй вірус музеєтворення, сприяла народженню зацікавленості до пам’яток культури Слобожанщини, підігрівала і творчі амбіції харків’ян, народне і професійне художнє надбання яких з середини ХІХ століття все більше завойовує на увагу громадськості.

Засновниця першої у місті художньої школи М.Раєвська-Іванова писала: “Малоросія має свої самостійні художні мотиви. Її вишивки, тканини, гончарні вироби заслуговують на увагу не менш, ніж пісні. Зібрані і збережені, вони збільшують скарбницю національного мистецтва, послужать подальшому розвитку нашої художньої промисловості”. М.Раєвська-Іванова відчувала необхідність того, що вже запроваджувалось у Європі, – зіткнення промислового виробництва, яке на той час надзвичайно активно розвивалося, з мистецтвом. Ідея створення загальнодоступного музейного закладу, який за прикладом європейських художньо-промислових музеїв, міг би сприяти вивченню вітчизняного прикладного мистецтва і запровадженню кращих його зразків у виробництво, захопила харків’ян. Дивуємося, з яким ентузіазмом, як наполегливо, невідступно, послідовно, місяць за місяцем, рік за роком харківська культурна громада переконувала уряд, міську владу, керівництво Петербурзької академії мистецтв у необхідності створення у Харкові міського художньо-промислового музею.

Назавжди увійшли в історію музейної справи ті, хто, незважаючи на всілякі труднощі й перешкоди, сприяли створенню у Харкові нового загальнодоступного музею: М.Раєвська-Іванова, письменник Г.Данилевський, художній критик А.Матушинський, художник-аматор М.Сабо та ін. Значну підтримку у створенні музею надав харківський міський голова І.Фесенко – інтелігентна, розумна людина, кандидат фізико-математичного факультету  Харківського університету.

Під тиском музеєтворчих ініціатив харків’ян Г.Данилевського і А.Матушинського, які мешкали у Петербурзі, за дорученням уряду в Академії мистецтв було створено комісію з питань влаштування музеїв у провінціях Російської імперії. Таким чином, саме харків’яни дали поштовх розповсюдження музейного будівництва, музейного буму на всю Імперію.

А в Харкові народилася ще одна притока нашої музейної ріки. 14 грудня 1886 року урочисто і святково було відзначено відкриття Харківського художньо-промислового музею – другого за часом створення в усій Російській імперії і першого у тодішній Україні. Аналізуючи архівні джерела і матеріали преси, можна зробити висновок, що музей ще від часу заснування віддавав перевагу мистецькому напрямку діяльності і став авторитетним центром, навколо якого було сконцентровано художнє життя Харкова. Саме музейна комісія 1896 року прийняла рішення про створення у Харкові професійної художньої школи (нині – Харківське художнє училище). Досить жвавою і різноманітною була виставочна діяльність музею. Тут  експонував свою благодійну виставку І.Айвазовський, російські художники реалістичного напрямку, яки входили до Товариства пересувних виставок і художники-авангардисти Д. і В. Бурлюки, активно пропагувалася місцева художня школа. Тут відбувалися виставки членів Товариства харківських художників: М.Самокиша, М.Уварова, С.Васильківського, М.Беркоса, М.Ткаченка, П.Левченка та ін. Фонди музею поповнювались творами українських митців К.Пинєєва, М.Федорова, В.Кричевського, В.Дробязка, І.Корчана. І сьогодні експонуються в Харківському художньому музеї, який успадкував мистецьку частину колекції ХХПМ, натурні акварелі С.Васильківського з зображеннями старовинних українських церков, що були придбані художньо-промисловим музеєм. Поповнювався музей і добровільними пожертвами. 1907 року всесвітньо відомий наш земляк – І.Рєпін подарував акварельний портрет видатного військового теоретика і історика, генерала М.Драгомирова. У ті ж часи потрапили до музею ще два рєпінських твори.  Один з них – “Портрет С.Любицької” – художник писав 1877 року – у найщасливіший рік свого життя на своїй батьківщині – в Чугуєві.

Діяльність Харківського художньо-промислового музею наочно демонструє характерну для другої половини XIX століття посилену зацікавленість до вітчизняного мистецтва, яке набуває в цей час професіоналізму і самобутності. Становлення і розвиток національної художньої школи у Харкові відбувалося у безпосередньому зв’язку з музеєм.

А на самому початку ХХ століття у Харкові забурлило нове джерело – сталася справді епохальна для історії нашої культури подія – 15-27 серпня 1902 року відбувся ХII археологічний з’їзд. За три роки до відкриття з’їзду Підготовчий комітет здійснив на Харківщині, Полтавщині, Чернігівщині, Донеччині, Катеринославщині та інших регіонах колосальну роботу: археологічні розкопки, збирання і вивчення церковних старожитностей, пам’яток мистецтва і зразків народної творчості. Було відкрито грандіозну виставку – тільки каталог її мав обсяг 900 сторінок!

Експонати цієї виставки значно поповнили фонди існуючих музеїв, на базі зібраних матеріалів формувалися нові музейні збірки – нові притоки музейної ріки.

Так, один з найцікавіших розділів виставки, підготовлений зусиллями секретаря Підготовчого комітету Є.Рєдіна, представляв майже дві тисячі зразків церковних старожитностей. Це були ікони, хрести, одяг, стародруки та інші предмети церковного вжитку. Частину колекції Є.Рєдін використав для створення при Харківському університеті так званого церковного музею. А 1913 року голова церковно-археологічного товариства протоієрей П.Фомін влаштовує єпархіальний церковно-археологічний музей. Пізніше (у 1920 р.) ці музеї об’єдналися у музей церковно–історичний, його очолив відомий знавець іконопису С.Таранушенко. Але, звичайно, в час войовничого атеїзму музей не міг існувати під такою назвою і з 1922 року цей заклад перейменовано у   Музей українського мистецтва. Тут зберігався надзвичайно цінний іконопис XV-XVIII століть, у т.ч. – західноукраїнський, що потрапив до Харкова 1914 року підчас Першої світової війни з Волинського давньосховища, твори П.Мартиновича, А.Сластьона, старовинна українська вишивка XVIII-XIX століть, українські стародруки.

Але повернемося до основних струменів нашої мистецької ріки: університетського Музею красних мистецтв та старожитностей і Міського художньо-промислового музею. У березні 1920 року на засіданні музейної секції ГубКОПМИСу було затверджено рішення про їх реорганізацію: „В Харькове учреждается Центральный Художественно-исторический музей, в состав которого входят: картины, гравюры, рисунки, вышивки, скульптуры, фарфор, бронза и художественная мебель, принадлежащие Музею изящных искусств и древностей Харьковского университета, а также другим учреждениям и частным лицам”.

Але вже через два роки (1922) на базі ЦХІМу створено Всеукраїнський соціальний музей ім. Артема. Ідея створення соціального музею виникла у паралелі до хибної ідеї світової революції. Музейні експонати мали демонструвати історію людства “від ембріона до Рафаеля” під соціально-політичним кутом зору, розкривати трудові і виробничі процеси під гаслом „соціально-усвідомленої праці”, а твори мистецтва мали відображати побут буржуазії, яка, як відомо, загніває... Цю ідею не було реалізовано із прозаїчного приводу – не вистачало місця, оскільки до Соціального музею було стягнуто занадто багато експонатів з восьми харківських музеїв.

Серед них були експонати і Музею Слобідської України ім.Г.Сковороди (засн.1920 р.) – чи не найкращого на той час в Україні музею українського мистецтва і побуту, який успадкував приміщення художньо-промислового музею і його етнографічний відділ, кардинально доповнений зусиллями академіка М.Сумцова, який очолював цей музейний заклад. Крім етнографічного в музеї були  історичний і художній відділи, експонувалися твори Т.Шевченка і С.Васильківського. Музей здійснював значну наукову роботу, видавав „Бюлетень”. Але й він підлягав безглуздому реформуванню: у лютому 1923 р. два його відділи вилучено до Соціального музею, а у серпні того ж року повернуто. (У 1932-34 роках під час чергового реформування музей знову „ділився” експонатами з іншими музейними закладами). 

Мистецьку колекцію було виведено із Соціального музею 1927 року під новою назвою – Харківський державний художньо-історичний музей (ХДХІМ). Колекція ХДХІМу поповнюється творами з запасників Ермітажу, Російського музею (Ленінград), Третьяковської галереї, приватних зібрань.

До колекції ХДХІМу  вливаються унікальні експонати з Володимирівського музею, який було створено на початку 1920х років у садибі „цукрового короля” П.Харитоненка з його зібрання. За високою мистецькою цінністю ця колекція мала всеукраїнське значення. Музей зберігав іконопис XIII-XVII ст., живопис, скульптуру, порцеляну, меблі. 1930 року волею Харківського Окрвиконкому музей було ліквідовано, згодом його експонати розподілено між Києвом і Харковом. Після подальших драматичних подій і музейних реорганізацій Харківський художній музей зберігає низку шедеврів, що входили до колекцій П.Харитоненка: Т.Вітті „Свята”, В.Суриков „Портрет Н.Матвєєвої”, М.Нестеров „Тихі води”, С.Жуковський „Синя вода. Золота осінь”, В.Полєнов „Дворик” тощо.

Слід зазначити, що всі реорганізації основної частини мистецьких колекцій, що мали походження з університетського і міського музеїв, відбувалися на географічно обмеженій території – у кількох непристосованих, холодних і вогких приміщеннях Покровського монастиря. Експозиційної площі катастрофічно не вистачало, тільки невеликі виставки час від часу експонувалися з фондів, яки були вкрай перевантажені. Складається враження, що безкінечні реорганізації було спрямовано не стільки на покращення умов роботи музеїв, скільки на створення ілюзії активної діяльності влади в галузі музейного будівництва.

Лихоманка музейних перетворень певною мірою заважала науково-дослідницькій роботі музейних працівників, фаховий рівень яких був високим, оскільки наприкінці XIX – початку ХХ століть у Харкові складається, мабуть, найпотужніша на той час в Україні школа мистецтвознавства, започатковуються основи наукового музеєзнавства. Тут працюють знані фахівці.

Академік Федір Шміт – блискучий мистецтвознавець, очолював університетський музей і кафедру теорії мистецтвознавства. Один з перших розробляв теорію психології, стилістики та еволюції мистецтва, досліджував старовинну культуру Руси-України і Візантії.

В університеті працював і магістр теорії мистецтв, професор Єгор Рєдін – “людина золотого серця” – один з провідних європейських фахівців історії мистецтва, авторитетний дослідник давньохристианської, зокрема, візантійської культури.

Академік  Микола Сумцов, ім’я якого віднесено до класиків вітчизняної і світової етнографії, за висловом І.Франка, був „справжнім орачем широкого перелогу на ниві українознавства”.

Поруч з цими непересіченими особливостями зростали їх учні і послідовники: фахівці в галузі європейського і українського мистецтва, музеєзнавці С.Таранушенко, П.Жолтовський, В.Зуммер, М.Гедройц, О.Нікольська, Б.Руднєв, Д.Гордєєв, які у 1910х-20х роках підхопили традицію українського мистецтвознавства.

Але вже у 1920х роках наукові праці харківських мистецтвознавців підлягають обструкції за відсутність актуальної революційної теми і марксистського підходу до наукових проблем. Сталінський режим починає наступ на будь-яке виявлення індивідуальної вільної думки. Головним у мистецтві вважається не художній рівень, не наукова проблема, а декларативні “принципи” партійності та народності, метод соціалістичного реалізму. Харківська школа мистецтвознавства і музеєзнавства не вписувалась в жорсткі рамки тоталітарної ідеології.

Апогеєм наступу на музейних співробітників стала сфабрикована ГПУ у 1933 році справа про контрреволюційну організацію, так званий “Російсько-український націоналістичний блок”. Приводом для цього була виставка зброї, підготовлена до 15ої річниці Жовтневої революції. Сумський дослідник С.Побожій наводить імена репресованих мистецтвознавців: Ф.Шміта, П.Жолтовського, С.Таранушенка, О.Нікольської, О.Берладіної, В.Зуммера, Д.Гордєєва та ін. Основні мистецтвознавчі сили Харкова було „знешкоджено”. Щоб довести справу до логічного кінця, треба було провести чергову реорганізацію музейних закладів.

Тож, 1934 року прийнято рішення про організацію Української державної картинної галереї (УДКГ), яка сконцентрувала в собі майже все мистецьке надбання Харкова. До колекції Харківського державного художньо-історичного музею (яка, нагадую, містила в собі художні зібрання університетського Музею красних мистецтв і старожитностей, Харківського міського художньо-промислового і Володимирівського музеїв та ін.) було приєднано твори з ліквідованого Музею українського мистецтва, частково – з Музею Слобідської України ім. Г.Сковороди та історичного музею. Новостворену Галерею було відкрито 5 жовтня 1935 року у пристосованому просторому приміщенні на вулиці Басейній.

Але і в цих умовах колекція не мала спокою. 1937 року за розпорядженням Управління у справах мистецтв при РНК УРСР створено спецфонд, де переховувалися вилучені з музеїв експонати, “шкідливі” для соціалістичної ідеології. Твори мистецтва заарештовували за те, що вони “викривляли радянську дійсність”, були “формалістичними”, “націоналістичними”, “контрреволюційними”, або були створені “ворогами народу”. 1937 і 1939 років з УДКГ було вилучено 58 творів видатних майстрів українського авангарду: І.Падалки, В.Седляра, Л.Крамаренко, М.Бойчука, А.Петрицького та ін. Зараз вони зберігаються у Національному художньому музеї України в Києві.

У цей же час за високими розпорядженнями відбуваються численні передачі експонатів з одного музею до іншого. Працюють спеціальні паритетні комісії. Звичайно, при цьому значною мірою нівелювалася своєрідність музейних колекцій. Із зібрання УДКГ було „примусово-добровільно” передано чимало експонатів до декількох музеїв України. Але одним з позитивних результатів міжмузейного обміну для УДКГ стало надходження з Третьяковської галереї картини І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові” – першого визначного історичного полотна, присвяченого українському козацтву.

Напередодні Другої світової війни колекція Української державної картинної галереї налічувала близько 75 тисяч експонатів. За цінністю колекції це було одне з найкращих зібрань Радянського Союзу. Але, як виявилось, мистецька цінність не гарантувала бережливого до неї ставлення. Галерею навіть не було включено до плану евакуації: війна йшла Україною, вже піддався бомбардуванню Харків, а співробітників Галереї примушували експонувати нові виставки. Лише за дев’ять днів до окупації Харкова тільки один вагон було надано для евакуації одного з найкращих музеїв СРСР. Вдалося евакуювати близько 4,7 тисяч найцінніших експонатів.

Колекція, що залишилася в Харкові під час окупації, існувала за назвою Харківський український художній музей, з якого нацисти планомірно і цілеспрямовано відбирали і вивозили експонати до Німеччини, а за кілька днів до звільнення Харкова у серпні 1943 року спалили музейний будинок разом із залишками колекції.

Повернуті із евакуації з Новосибірську і знайдені в руїнах галереї пошкоджені експонати склали основу післявоєнного музею, який 1944 року одержав нову назву – Харківський державний музей українського мистецтва, і був розміщений у будинку, побудованому 1914 року за проектом О.Бекетова (вул. Раднаркомовська, 11), де до війни була Галерея картин Т.Шевченка. Згодом музей ще двічі перейменовувався: Харківський державний музей образотворчого мистецтва (1949), Харківський художній музей (1965).

Кажуть – у улюбленої дитини багато імен. Та наш музей ніколи не був пестунчиком долі. Він повною мірою поділив долю українського народу, зазнав багато лиха і втрат. 

У післявоєнні роки музей, у буквальному розумінні відроджуючись з попелу, активізує експозиційно-виставкову, науково-просвітницьку, збиральницьку діяльність. Незважаючи на непоправні втрати музейне зібрання набуває популярності. В музеї відбуваються виставки з власних фондів і твори харківських митців, приїздять експозиції з Києва, Москви, Ленінграду, навіть з Китаю та Індії. Співробітники докладають зусиль на поповнення колекції, ведуть переговори з міністерствами культури УРСР і СРСР, здійснюють закупівлю творів з виставок і приватних колекцій, залучають до благодійництва колекціонерів, художників та їх нащадків.

З середини 1950х років активно формується відділ декоративно-ужиткового мистецтва, який до війни в УДКГ був надзвичайно багатим: європейська порцеляна, скло, меблі, годинники, тисячі зразків українського народного мистецтва, найцінніша колекція стародавньої східної бронзи, лаків, порцеляни, що була зібрана професором харківського університету А.Красновим під час його експедицій до Китаю, Індії, Тибету наприкінці ХІХ – початку XX ст. і генеральним консулом в Персії М.Пассеком.

Після війни від розкішного зібрання прикладного мистецтва залишилося кілька десятків експонатів, з яких неможливо було створити повноцінний відділ. 1955 року більше 100 зразків порцеляни і скла передав у наші фонди Сумський художній музей, а 1956 – за заповітом П.Гурвиця – колекція виробів межигірського фаянсу (70 одиниць), 1963 – близько 300 експонатів сучасного українського декоративно-ужиткового мистецтва надійшло з філії Музею українського мистецтва (Київ).

Надходили експонати і в інші відділи – більше 300 творів західноєвропейського і українського мистецтва було придбано у відомих колекціонерів протягом 1965-67 років.

У 1970-х роках музей поповнився подарованими унікальними колекціями О.Підкопая-М.Підкопай, О.Кригер-М.Фрадкина, К.Шпектор.

Традиції благодійництва підтримують і сучасні колекціонери – до 200-річчя колекції народний депутат України О.Фельдман подарував зібрання японських нецке і орігамо, а відомі колекціонери Н.Петрова і П.Колобков – картини російського художника Б.Кустодієва і фламандського живописця XVIІ ст. Гілліса ван Тільборха.

1986 рік ознаменовано отриманням приміщення виставкової зали і приєднанням Пархомовского історико-художнього музею (Краснокутський р-н). Цей музей, заснований 1955 року шкільним вчителем П.Луньовим, має унікальну колекцію творів образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва, пам'яток археології та історії. У його зібранні стародавні ікони, твори Т.Шевченко, І.Шишкіна, К.Крижицького, А.Архипова, О.Бенуа, С.Коньонкова, В.Маяковського, К.Малевича, В.Кандинського, Т.Яблонської, В.Касіяна тощо.

Заснований 1991 року Музей народного мистецтва Слобожанщини з 1994 року є філією Харківського художнього музею. У його фондах зберігаються рідкісні зразки вишивки, кераміки, різьблення по дереву, народного живопису.

Сьогодні фонди Харківського художнього музею нараховують понад 21 тис. експонатів західноєвропейського, українського, російського, образотворчого та декоративно-ужиткового (у т.ч. східного) мистецтва ХV-ХХ століть.

Така різноманітна і цінна колекція музею з такою тривалою і драматичною історією надає нашим співробітникам широке поле для наукової роботи у різних напрямках: дослідження окремих експонатів і цілих колекцій, персоналій художників і діячів музейної справи, історії музейного будівництва і мистецтвознавчої реконструкції зібрань музеїв-попередників. За трьома останніми напрямками найактивніші кроки здійснено за часів незалежності України, коли уможливився доступ до раніше закритих архівів.

На базі музею відбуваються щорічні „Слобожанські читання” – своєрідне перехрестя досліджень філософів, релігіє знавців, музеєзнавців, краєзнавців тощо. Крім того час від часу музей організовує тематичні конференції, зокрема, присвячені питанням музейної педагогіки, проблемам приватних колекцій, пам’яток культури, видатним митцям минулого. Співробітники беруть участь у численних конференціях і за межами музею, у т.ч. – за кордоном.

Виставкова і просвітницька робота музею здійснюється за кількома довготривалими програмами, започаткованими у 1990-х роках. Так, цикл „Мистецьке надбання – третьому тисячоліттю” презентує експозиції художнього доробку минулого з фондів музею, інколи – з залученням творів з приватних колекцій.

Спільною роботою музею з посольствами, культурними центрами, з художниками різних країн світу здійснюється багатовекторний виставковий проект „Мистецький всесвіт”. Кілька років у межах цього проекту спільно з Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей реалізовувалася музейна програма „Українська муза зарубіжжя”.

Музей був одним з найактивніших учасників ІV фестивалю польської культури, запроваджував заходи до року Польщі, року Росії, року Вірменії в Україні, постійно бере участь у Європейському фестивалі „Весна музеїв” і запроваджує заходи до днів європейського культурного надбання. В свою чергу за останні півтора десятиліття музей неодноразово експонував свої твори в США, Росії, Німеччині, Польщі, Фінляндії, Литві, сприяючи інтеграції мистецького надбання України у світовий культурний простір.

У межах проекту „Творчі здобутки харківських митців у контексті європейської культури” свої виставки експонують представники харківської професійної художньої школи.

Ще один напрямок виставкової і просвітницької роботи музею здійснюється у програмі „Культури без провінцій не існує”. Цей проект, націлений на популяризацію мистецтва у районах області та знайомство харків’ян з творчим доробком сучасних народних майстрів активно реалізується зусиллями співробітників всіх трьох музеїв: Харківського, Пархомівського і Музею народного мистецтва Слобожанщини.

Значне місце в роботі колективу займає робота з естетичного виховання підростаючого покоління за двома напрямками: „Музей-дітям” включає роботу кількох лекторіїв, у т.ч. сімейного - „Абетка мистецтв”, філармонії школяра, музично-мистецького клубу „Фермата” тощо, а цикл виставок дитячої творчості „Митці майбутнього” демонструє перші кроки юних художників. Щорічно в залах музею відбуваються творчі фестивалі і конкурси дитячої творчості. Цього року понад 200 учасників взяли участь у конкурсі, присвяченому 200-річчю нашої колекції „Я люблю наш музей”.

Значною популярністю серед наших постійних відвідувачів користується програма „Музей – храм культури”, за якою здійснюється робота об’єднань за інтересами: клубу шанувальників мистецтва, музично-поетичного салону ім. В.Гончарова, жіночих мистецьких клубів „Сирін”, „Амазонки”, відбуваються музичні і поетичні вечори, презентації книг тощо.

2000 року музей був нагороджений Дипломом Національного комплексу „Експоцентр України” за реалізацію циклу благодійних заходів „Краса рятує світ”. Благодійницьку роботу із соціально-незахищеними верствами населення ми продовжуємо і сьогодні.

Такий широкий спектр виставкової і просвітницької роботи дає музею можливість знайти своїх прихильників майже серед всіх прошарків населення. За останні роки ХХМ став одним з найвідоміших й найпопулярніших культурно-освітніх центрів Харкова і області. Щорічно всіма формами роботи музей охоплює понад 170 тис.чоловік.

За вагомий внесок у розбудову суверенної України 2001 року музею вручено державну пам’ятну відзнаку – медаль „10 років незалежності України”.

Протягом свого двохсотрічного існування наша колекція була і є одним із важливіших чинників духовного та естетичного виховання – тим явищем культурного життя Харкова, про яке два століття тому мріяв Василь Назарович Каразін.

 

 

                                                                                                                                                            В.В.МИЗГІНА,

                                                                                                                                                            директор музею, заслужений працівник культури України