вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
З історії музейної справи у Харкові в 1920-1930-х роках.

     Музейне будівництво в Україні, і зокрема, у Харкові 1920-30-х років – це одна з найцікавіших, але малодосліджених сторінок історії. В цей час було законодавчо закладено правові принципи збереження й використання пам’яток культури, утворювались державні й громадські формування в галузі культурного будівництва.

     Протягом ХІХ століття царський уряд не заснував в Україні жодного закладу з охорони та реставрації пам’яток культури. Деякі заходи щодо матеріальних пам’яток національної культури впроваджували земські й міські органи самоврядування. В дореволюційний період справа охорони пам’яток культури мала безсистемний характер і не підкріплювалась юридичними гарантіями. Робота численних комісій, які утворювались урядом, обмежувалась лише наданням рекомендацій та побажань.   

     Після встановлення Радянської влади у Харкові в січні 1919 року сюди прибув голова відділу по справах музеїв та охорони пам’яток мистецтва і старовини Наркомпросу РРФСР Арсеньєв. Під його керівництвом при Губернському відділі народної освіти було створено дві секції – музейна і охорони пам’яток. У лютому 1919 року в Харкові було утворено Головмузей і Головархів, які очолили Ф.Шміт та В.Барвінський. Цього ж місяця Всеукраїнський комітет з охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) звернувся до всіх губерній з пропозицією негайно утворювати губернські комітети. 

    Харківський ГубКОПМИС почав свою роботу 3 березня 1919 року. Комітет ділився на п’ять секцій, і кожна з них проводила самостійну роботу.  ГубКОПМИСом організовувалися екскурсії, лекції та курси лекцій з історії мистецтва, археології, етнографії, словесності й музики. Серед лекторів були Д.Багалій, М.Сумцов, Ф.Шміт. Комітет разом з музейною секцією організовував виставки стародавнього слобожанського мистецтва й побуту, слідкував за торгівлею предметами, які мали художньо-історичне значення, реєстрував існуючі в Україні громадські та приватні зібрання пам’яток мистецтва і старовини: картини, порцеляну, церковні речі, килими, гончарні вироби, меблі тощо. Реєстрації підлягали всі зібрання, які мали археологічне, етнографічне, історичне та художнє значення. Але головним чином ГубКОПМИС займався питанням реорганізації музеїв, формуванням музейних фондів.[1]

     В умовах громадянської війни було надто складно вирішувати ці питання. Нестабільність політичних обставин, затягування війни та економічний розвал в Україні   ускладнювали  роботу  з  організації та збереження пам’яток. На цей час у Харкові існувало декілька музейних закладів, серед яких найзначнішими були Музей красних мистецтв і старожитностей Харківського університету та Міський художньо-промисловий музей. Весною 1919 року, під час наступу військ Денікіна, ГубКОПМИС доклав багато зусиль, щоб хоча б частково евакуювати музейні скарби з Харкова. Було виділено спецвагон у складі ешелону, призначеного для евакуації партійних працівників. «Однако под Белгородом поезд подвергся нападению банды, и спецвагон с музейными коллекциями был разграблен. Возможно, нападение совершил один из летучих отрядов Махно, поскольку некоторые изделия, принадлежащие Музею изящных искусств и древностей Харьковского университета … позднее встречались в Гуляйполе. Другие ценные экспонаты, как было установлено расследованием Харьковского ЦК после освобождения Харькова от деникинцев, попали в руки частных коллекционеров, спекулянтов, основная часть коллекции пропала бесследно».[2]

     За таких умов і почалася низка численних реорганізацій музейної мережі Харкова на початку 20-х років, що здійснювалася з ініціативи ГубКОПМИСу. Одним з перших музейних закладів, що виник внаслідок реорганізації колекції Університетського та Міського музеїв став Центральний художньо-історичний музей (1920-1922). На засіданні музейної секції 29 березня 1920 року була заслухана доповідь В.Конради та М.Бауера, в якій зазначалося: «Создаваемый ныне в Харькове Центральный Художественный Музей предназначен стать хранилищем художественных сокровищ, как ныне имеющихся, так и имеющих впредь поступить, равно, как служить рассадником художественного воспитания и знаний подрастающего поколения и пролетарских масс. Такая ответственная роль музея требует сложной и многогранной работы».[3]

    В Положенні музею було визначено його склад: «В Харькове учреждается Центральный Художественно-исторический Музей, в состав которого входят: картины, гравюры, рисунки, вышивки, скульптура, фарфор, бронза и художественная мебель, принадлежащие Музею Изящных Искусств и Древностей Харьковского университета, Харьковскому Городскому Музею, а также другим учреждениям и частным лицам».[4]  Музей перебував у віданні музейної секції ГубКОПМИСу і дорівнювався до музеїв загальнодержавного значення.

     В 1920-ті роки Харків був місцем зосередження науки та культури. Музеї мали стати джерелом, з якого науково-дослідні організації брали б необхідні їм матеріали. Але на той час більшість музейних закладів не мала змоги розгорнути в повному обсязі свою діяльність, хоча в них  було  сконцентровано    цінні  зразки  культурного  надбання.

    Робота з організації Центрального художньо-історичного музею здійснювалася надто  поспішно,  зазнаючи об’єктивних  перешкод. Приміщення вимагало капітального ремонту і переобладнання. Розпочався перерозподіл предметів, які надходили з інших музеїв, створювалася нова експозиція. Це завдання ускладнювалось тим, що деякі колекції були мало досліджені. Наявні колекції треба було обробляти: складати новий науковий каталог, проводити дослідження, друкувати монографії, репродукувати свої скарби. Фонди музею були багатим матеріалом для науково-дослідницької роботи як музейних співробітників, так і сторонніх фахівців, що залучалися до обробки художніх та історичних цінностей. Розміщені тут тисячі експонатів вимагали постійного догляду за ними. Але на це потрібні були кошти, яких, звичайно, бракувало. Тому музей протримався лише два роки і був реорганізований, а його художній відділ згодом надійшов до Всеукраїнського соціального музею ім. Артема, про який буде окрема розмова.

     У лютому 1920 року було утворено Церковно-історичний музей (1920-1922). Але спочатку варто згадати Єпархіальний музей, що став основною складовою частиною новоутвореного закладу. Отже, 19 травня 1913 року на вул. Каплунівській,4 відбулося офіційне відкриття Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства, а при ньому – Єпархіального музею церковних старожитностей, директором якого був призначений П.Фомін.

      На початку 1918 року, робітники єпархіальної типографії захопили частину залів музею і зробили тут газетний склад, паралізувавши роботу  музею. П.Фоміну постановою єпархіальної комісії було запропоновано перенесення музею на територію Покровського монастиря .[5] 

    Лише на початку 1920 року друкарня звільнила приміщення музею. А незабаром 10 січня музейна секція ГубКОПМИСу провела плановий огляд музею. «Нижний этаж и подвальный заняты типографией и складами типографских материалов. В верхнем этаже в настоящее время типография более не занимает ни одной комнаты… Существующий музей в большей своей части расположен в шкафах, заперт на ключ, причем совершенно неизвестно, где находятся ключи. Часть икон была развешана по стенам, другая часть снята со стен и сооружена в нескольких рядах на полу. Закончена ли опись имущества музея, и где она находится, обнаружить не удалось».[6]

     Слід зазначити, що на той час П.Фоміна було заарештовано і огляд музею комісія здійснювала без нього. На одному з засідань ГубКОПМИСу висунули питання про реорганізацію  Єпархіального музею і  утворили новий  – Церковно–історичний, на базі фондів Харківського художньо-промислового, Єпархіального музеїв та частково Музею красних мистецтв та старожитностей Харківського університету, директором якого призначили видатного вченого, дослідника українського мистецтва С.Таранушенка.

      Музей мав три відділи – старовинного, сучасного та народного мистецтва. Спочатку завданням музею було збирання, збереження та вивчення пам’яток стародавнього українського мистецтва, що пов’язані з релігійним культом. Колекцію було розташовано у восьми залах. У наступні роки музей поповнився невеликими приватними колекціями, речами, які були вилучені з церков  1922 року. 

     Поряд з цією роботою, музей у співпраці з архітектурною секцією ГубКОПМИСу організовував наукові експедиції по повітах Харківської губернії. Нажаль, розпочаті з великим розмахом дослідницькі роботи восени 1920 року припинилися через брак коштів.

     18 серпня 1922 року Церковно-історичний музей було перейменовано у Музей українського мистецтва(1922-1934). З цього часу почався новий етап у його діяльності. Центральні органи надавали колекції і науковій роботі музею всеукраїнського значення. Дійсно, основні колекції музею у повній мірі відображали розвиток українського мистецтва протягом ХІІ-ХІХ століть.  У музеї було представлено: живопис, малюнок, різьблення, металопластику, вишивку, фотографії. Його гордістю була досить цінна бібліотека рукописів та стародруків. «Рукописний фонд Музею склався головним чином з рукописів “Волинського Єпархіального Древлесховища”, що під час війни було вивезено з Житомира до Харкова. Сюди ввійшли також рукописи колишнього Харківського Єпархіального музею, матеріалів виставки ХІІ Археологічного з’їзду та поодинокі примірники з інших місць. Всього рукописів нараховується щось – із 350 примірників».[7] 

    Продовжувалася дослідницька робота з вивчення українського мистецтва. Під час відряджень наукових експедицій, співробітники музею збирали зразки народного мистецтва по всій Україні. Наукові дослідження співробітників музею не втратили свого значення і сьогодні. Дуже часто зібрані пам’ятки  були у зіпсованому стані. Вони потрапляли у так звану «реставраційну майстерню», хоча, нажаль, а ні спеціального приміщення, а ні фахівця-реставратора не було.

     Поряд зі збиранням матеріалу робота музею була тісно пов’язана з роботою секції історії українського мистецтва при кафедрі історії української культури харківського університету. Щоб ознайомити широкий загал з художніми цінностями народного мистецтва, а також технікою обробки виробів народними майстрами, музей 31 травня 1924 року організував цикл лекцій.  Налагоджувалися зв’язки з професійною художньою школою. Музей надавав допомогу професорам та студентам Харківського художнього технікуму та профшколи, які в свою чергу експонували свої твори на музейних виставках.  Музей українського мистецтва провадив широку науково-популяризаційну роботу, що була спрямована на ознайомлення населення з  українською стародавньою культурою. 

     Значною перешкодою в роботі музею був дефіцит площі.  «Музеєві довелося цілком відмовитися від стаціонарної експозиції, але й те, що музей викроїв невеличку площу для виставок ставить його перед загрозою припинити збирання експонатів, бо, зважаючи на швидкий зріст музею, близький той час, коли музей не матиме куди їх дівати».[8]  А “дівати” їх дійсно було нікуди, бо на той час майже усі харківські музеї були сконцентровані у приміщенні колишнього Покровського монастиря         (вул. Вільної Академії 6/8). Чи не єдиний музей, який у 20-тих роках мав окреме приміщення, був  Музей Слобідської України ім.Г.С.Сковороди     (1920-1934), розташований у будинку колишнього Харківського художньо-промислового музею (Сергієвська пл.,2). 

    Основу колекції Музею Слобідської України ім. Г.С.Сковороди складали  твори, які експонувалися на виставці, підготовленої до ХІІ археологічного з’їзду (1902 р.). Деякий час вони перебували в університеті. До них приєдналися численні експонати, подаровані або придбані у приватних осіб, передані з Єпархіального, Університетського та інших музеїв. Академік М.Сумцов особисто працював над збільшенням колекції і був його головним організатором. Він запропонував розподілити музей по трьох відділах: історичний, художній та етнографічний, якому віддавалася перевага. Сумцов планував організувати ще й четвертий відділ, присвячений Т.Шевченку. У залі Шевченка було зібрано його твори.  За ініціативою Сумцова видавався “Бюлетень Музею Слобідської України ім. Г.С.Сковороди” «… з метою поширення серед людності відомостей про його діяльність».[9] 

     Перші три роки музею довелося працювати у надто складних умовах. Двічі його реорганізовували. У лютому 1923 року за постановою ВУЦКа – два відділи було перевезено до новоутвореного  Соціального музею ім. Артема; а у серпні повернуто. 21 серпня 1923 року музей знову відкрився для глядачів. З цього часу поліпшується його матеріальне становище, він  поступово нарощує свою науково-дослідну активність.  Згодом  Музей  Слобідської  України ім. Г.С.Сковороди став одним з кращих в Україні. У його фондах налічувалося 15.000 експонатів, з них 5.000 книг.[10]   «Несмотря на … малочисленный штат (7 человек), музей все эти годы пополнялся: путем привлечения пожертвователей, получения по ордерам, обмена и покупки. За время с 1920 по 1925 года  новых приобретений в музей поступило 2.484».[11]    

     Купувати експонати і книги допомагала етнографічна секція  ГубКОПМИСу, пізніше етнографічна секція наукового відділу ВУКОПМИСу. Під час наукових експедицій фахівці музею інколи потрапляли у складне становище – в умовах нагнітання атмосфери підозри місцеве населення, траплялося, приймало музейних працівників за шпигунів.

     «С просветительною целью Музей, кроме допущения посетителей (в 1923-1924 гг. прошло посетителей     ок.25 тысяч при открытии Музея в течение 5 дней в неделю; число посетителей все время растет – в августе 1923 г. среднее число посетителей было 15 человек в день, а в марте 1925 г. ок.300 человек, в воскресные же дни число посетителей доходит до 700 и более человек), организации объяснений экспонатов для экскурсий, приглашение для них руководителей, устройства выставок,  организуется цикл лекций по воскресным дням».[12] 

    Загалом протягом 1925-26 рр. його відвідало 44.000 чоловік, а за період 1927-28 рр. – понад 52.000. Цьому сприяла інтенсивна освітня робота, яку здійснювали музейні працівники спільно з науково-дослідницькою кафедрою історії України інституту народної освіти. Співробітниками музею було складено каталог по трьох відділах, написані біографії М.Сумцова, С.Васильківського, Г.Квітки-Основ’яненка. Інформацію про свою роботу музей регулярно публікував  у спеціальних виданнях: «Бюллетень Музея Слободской Украины» та «Известия Центрального Бюро Краеведения», у популярних часописах “Всесвіт”, “Глобус”, “Культура і побут”, “Червоний шлях”, “Этнография” та ін. Різноманітна наукова діяльність Музею Слобідської України знайшла високу оцінку Всеукраїнської Комісії Краєзнавства та Етнографічного товариств.[13] 

      1922 року відбувається друга реорганізація харківських музейних закладів. У цей час створюється Всеукраїнський Соціальний музей ім. Артема, що за своєю універсальністю вважався єдиним у Європі, та «… охватывал не только все достижения в области науки и культуры в своем развитии, но и призван был раскрывать все трудовые и производственные процессы. С этой целью при музее существовал клуб для изучения производства и кабинет изучения различных производств, работа которых строилась под лозунгом «социально-осмысленного труда».[14] 

    Музей мав такі відділи: природних умов, продукційних сил, виробництва, охорони здоров’я, мистецтва, релігії та культури, «Побут буржуазії». При цьому відділі існував кабінет гравюр XVI-XIX століть, який налічував близько 8.000, з них 70 гравюр відомого німецького майстра Альбрехта Дюрера, що надійшли з Музею красних мистецтв Харківського університету. Окремо було виділено колекцію філателії різних країн та держзнаків революційного часу. Згодом відкрився кабінет порцеляни. Музей мав  обсерваторію, при ній працював астрономічний гурток, а також бібліотеку, науково-дослідницький кабінет з лабораторією та майстернею. Але  відсутність у Харкові спеціального великого за площиною виставкового приміщення не дала можливості реалізувати цей музейний проект. Та це не єдина причина. 

    1927 року здійснюється третє реформування музейної мережі Харкова. Експонати, що мали художнє або історичне значення, з  Соціального було передано до новостворюваного Харківського державного художньо-історичного музею (1927-1934). До його фондів увійшли частини колекцій інших музеїв, а також окремі речі з центральних музеїв Москви та Ленінграду (Ермітаж, Державний Російський музей, Державна Третьяковська галерея та інш.). 

    Остаточно ХДХІМ був сформований 1 грудня 1927 року. За складом він був дуже різноманітний і охоплював у своїй збірці майже всі галузі мистецтва і налічував близько 16.000 експонатів та мав чотири відділи. Був розташований також в колишньому Покровському монастирі. Гостро відчувалася тіснота та непристосованість приміщення, яке вимагало не тільки капітального ремонту, але й перебудови. Експонати зберігалися у холодних та сирих монастирських льохах, картини стояли ярусами у стійках, «…меблі складені на палатях, гравюри та рисунки в ящиках, порцеляна і бронза рядами на полицях.

     Півторарічні клопоти здобути музейне приміщення не привели ні до чого: ні одне зі звільнених установами приміщень Музей не одержав. І щоб почати виконувати свою функцію, Музею довелося ходити по добрим людям, улаштовуючи тимчасові виставки в порожніх влітку помешканнях шкіл»,[15] через це його називали “Гуляй-музеєм”. Фактично музей не функціонував, так само, як і Музей українського мистецтва, Всеукраїнський соціальний музей ім.Артема, які також тулилися у приміщеннях колишнього Покровського монастиря, перетворених на велике сховище пам’яток історії та культури.   «Ними завантажено всі кімнати, горища, підвали й коридори. До того ж, за розпорядженням НКО, нещодавно до будинку музейних установ  перевезли Володимирівський музей з Володимирівки (кол.Наталівка). Це ще більше ускладнило роботу музею, занадто переобтяжило приміщення. Деякі кімнати музею тепер ремонтують, безладдя неймовірне, бо експонатів з кімнат не виносили, а це означає, що їх вкрай попсують… Картини реставрують дуже мало, бо помешкання під експонатами частково правлять і за лабораторію, і за житло».[16]

      Звичайно, що за таких умов «Харківські музеї в загальному процесі культурного будівництва не посіли належного місця. НКО ще з 1926 року поставив питання про потребу реорганізувати музеї. Свого часу ухвалили провести реорганізацію музеїв в спосіб створення загального музею української культури, а також було вже зроблено схему музею, розплановано на відділи. Але все ще поки що залишилося на папері».[17]

       Протягом 1930-34-х років в Харкові відбувається остання передвоєнна музейна реформа. Діяльність жодного з харківських музеїв на кінець 20-х років не відповідала  тим завданням, що  стояли перед  ними.  З цієї    причини,          3 серпня 1929 року Окружний виконавчий комітет прийняв рішення про створення у Харкові Української Державної картинної галереї, яка мала об’єднати всі художні колекції міста. Галерею було відкрито 5 жовтня 1935 року. За підбором високохудожніх творів російського, українського, західноєвропейського та східного мистецтва вона не без підстави дорівнювалася до кращих музеїв Радянського Союзу і налічувала близько 75.000 експонатів. Збірка УДКГ склалася в основному з фондів ліквідованих Харківського державного художньо-історичного музею і Музею українського мистецтва, художніх відділів інших музеїв, і розташувалася по вул. Басейній,18. Спочатку цей будинок призначався під житло, а згодом був реконструйований для музею, тому не зовсім відповідав вимогам закладів такого профілю. Хоча це був єдиний випадок, коли у Харкові спеціально для музею будувалось приміщення.

     Про колекцію творів українських митців УДКГ впевнено можна сказати, що за повнотою і мистецькою цінністю вона не мала рівних в країні. В цьому  відділі була велика збірка творів українського народного мистецтва. Відділ західноєвропейського мистецтва було представлено голландським, італійським, фламандським, французьким та німецьким мистецтвом; а відділ Сходу - мистецтвом Японії, Китаю, Ірану, Туреччини та Індії. Найбільш численню була колекція графіки (близько 30.000 експонатів), яка достатньо повно давала уяву про розвиток графічного мистецтва в Європі. Спадкоємцем врятованої під час Великої Вітчизняної війни частини колекції УДКГ у майбутньому став Харківський художній музей.

      Передвоєнна реформа змінює профілі та основні напрямки роботи й інших музейних закладів: Музей Слобідської України ім. Г.С.Сковороди, Всеукраїнський соціальний музей ім. Артема, передавши художні відділи до УДКГ перетворюються на Історичний музей і Харківський обласний краєзнавчий музей ім. Артема. Існуючий на той час Музей Революції стає  Українським центральним музеєм революції (1936 р.).

      1939 року утворюється Антирелігійний музей Спілки войовничих безвірників (вул.Гоголя,4). «Он создавался под непосредственным руководством Обкома и Горкома КП(б)У и прямой практической помощи со стороны Центрального антирелигиозного музея, Харьковского исторического музея и материальной помощи Горсовета».[18]  Ліквідований після Великої Вітчизняної війни.

      Таким чином, 1920-30-ті роки позначені для музеїв Харкова не тільки суттєвими поповненнями, але й переміщенням творів з одних збірок до інших. Саме в столичних містах в першу чергу провадилася реорганізація музейної мережі, що поступово давало можливість зосередити твори за їх направленістю, але при цьому відбувалося руйнування цілісності колекцій, історично сформованих протягом десятиліть.

Використані джерела та література:

[1] Державний архів Харківської області (далі ДАХО). Ф.№Р.-4365, оп.1, спр.68, арк.3-4.

[2] Зайцев Б.П., Латышева В.А. Археологический музей Харьковского университета// Вестник Харьковского университета: Сб. ст./ ХГУ. Вып.362. – Харьков, 1992.– С.105.

[3]   ДАХО. Ф.№ Р-4365, оп.1, спр.24, арк.9-10.

[4] Там само.

[5] Бахтіна С.О. П.Г.Фомін та вивчення і збереження пам’яток церковної старовини на                Слобожанщині // Науково-практична конференція, присвячена 190-річчю колекції Харківського художнього музею: Сб.ст./ Харківський художній музей. – Харків, 1995. – С.25.

[6] ДАХО. Ф.№Р.- 4365, оп.1, спр. 24, арк. 4.

[7] Жолтовський П. Харківський Музей Українського мистецтва // Бібліологічні вісті.: Сб.ст. / Український інститут книгознавства. – К., 1926.  – С.99-100.

[8] Література і мистецтво (хроніка) // Червоний шлях. – 1931. - №7-8. – С.127.

[9] Єрофєєв І. Виставка у Слобожанському музеї ім.Г.С.Сковороди // Червоний шлях – 1925. -              №4. – С.26.

[10] Данковская Р. Музей Слободской Украины   им. Г.С.Сковороды // Известия Центрального Бюро Краеведения. – 1925-1926.- С.112.

[11] Данковская Р.С. История Музея Слободской Украины им. Г.С.Сковороды // Бюллетень    Музей Слободской Украины. –1925. - №1. –С.25.

[12] Данковская Р.С. История Музея Слободской Украины им. Г.С.Сковороды // Бюллетень Музей    Слободской Украины. –1925. - №1. –С.25.

[13] Рибальченко Л.Л. З історії Музею Слобідської України (20-ті роки) // Проблеми музеєзнавства та історичного краєзнавства: Сб.ст./ ХДІК. – Харків,1993. – С.48.

[14] Пивненко А. Из истории музейного дела в Харькове // Искусство. – 1987. - №8. – С.10.

[15] Зуммер В. Виставки Художньо-історичного музею // Всесвіт. – 1929. -№32. –С.16.

[16] Огляд культурних закладів та організацій столиці України // Харківський пролетар.-1930. - 13 вересня.

[17] Огляд культурних закладів та організацій столиці України // Харківський пролетар.-1930. - 13 вересня.

[18] ДАХО. Ф.№П.-69, оп.1, спр.329, арк.26.

 

                                                                                                                                                                                                                                 Кацай В.І.