вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Українська державна картинна галерея у Харкові під час німецької окупації (1941-1943 рр.)

До початку 1990-х років доля українських музеїв під час німецької окупації у радянській історіографії майже не розглядалась. Втрати українських музейних фондів у період Другої світової війни  - це проблема, в якій слід  розглядати, крім прямого вивозу експонатів до Німеччини, часткову евакуацію на початку війни в глибокий тил, а також їх повернення з евакуації. 

    Традиційна радянська оцінка наслідків війни, враховуючи й сферу культури, завжди зображала примітивну картину  протидії добра і зла, підкреслюючи значення “великої перемоги над фашизмом”, але такий спрощений підхід не зовсім відповідав дійсності. Здебільшого висвітлювалися загальні події війни, а про сутність німецького окупаційного режиму говорилося дуже мало й однобічно, тим більше про діяльність музеїв. За часи незалежності України ситуація кардинально змінилася, і дослідники мають змогу працювати з матеріалами раніше засекречених архівів, які 50 років знаходилися у спеціальних сховищах і були недоступними. 

     Це проблема, яка охоплює цілу низку питань: здійснення евакуації, фізичного знищення експонатів бомбардуванням,  цілеспрямований вивіз окупантами пам’яток історії і культури, реституцію незаконно переміщених експонатів. 

     25 жовтня 1991 року у Москві відбулося засідання з питань реституції пам’яток культури. На ньому були присутні міністр культури тоді ще існуючого СРСР М.Губенко, працівники багатьох музеїв. Була там і В.Мизгіна– директор Харківського художнього музею. Вона першою порушила заборонену тему про долю так званих “трофейних” творів мистецтва, що були вивезені з Німеччини і зберігалися у Москві, Ленінграді, Пскові тощо. Вона запропонувала заходи, які б допомогли Україні, Білорусі, Польщі, Німеччині та іншим країнам повернути викрадені твори – опублікувати нарешті каталоги втрат та “знахідок”. В.Мизгіна запропонувала відкрити доступ до спецсховищ музеїв Москви та Ленінграду  співробітникам тих музеїв Радянського Союзу, які втратили свої експонати.

     Того ж року В.Мизгіна звернулася на радіостанцію “Німецька хвиля” з проханням повідомити про місцезнаходження експонатів Української державної картинної галереї. Це звернення було опубліковано також і  у німецьких газетах. Але минуло вже занадто багато часу і сподівань на повернення експонатів майже не залишилося. Проте вивчення історії побутування колекції під час війни продовжується. 

    Українська державна картинна галерея у Харкові, яка налічувала близько 75 тисяч експонатів, під час війни зазнала великих збитків. За складом високохудожніх творів російського, українського, західноєвропейського та східного мистецтва вона не без підстави належала на той час до кращих музеїв Радянського Союзу. В складних умовах воєнного часу вдалося евакуювати кращу, але невелику частину колекції музею - близько 4,7 тисяч. 24 жовтня Харків було зайнято німецькими військами. Всі заклади  культури,  у  тому  числі  і музеї, було підпорядковано відділу освіти при міській управі. Але фактично вся влада зосереджувалася в руках постійної німецької військової комендатури, яка наклала “тимчасовий секвестр” на музеї, і у перші тижні паралізувала їх роботу. За дозволом SD музеї мали право відвідувати тільки офіцери і солдати вермахту.

     Катастрофічний стан, в якому опинилися музеї, що були позбавлені електроенергії, опалення, охорони, вимагав вжити негайних заходів. Почалася реорганізація музейної мережі Харкова. 12 листопада 1941 р. представники міської управи в особі керівника підвідділу мистецтв В.Г.Костенка та директори музеїв зібралися, щоб обговорити загальний стан художніх закладів. Неевакуйована частина Української державної картинної галереї отримала назву Український художній музей, директором якого призначили Р.В.Кутепова, а Галерею картин Т.Г.Шевченка було перейменовано на Будинок Шевченка. На цьому засіданні вирішили об’єднати обидва музеї. Але запропонований план не було здійснено, і музеї залишилися у своїх приміщеннях.  

     На цей час становище будинку і фондів Українського художнього музею було жахливим. Музей перебував у безладному стані. “Вікна на 4-х поверхах було розбито, художні речі гамузом лежали на одному поверсі, багато замків бракувало. Тому в першу чергу довелося налагодити замикання дверей та вікон, потім завести спеціальну вітрину для всіх ключів, і нарешті пломбування всіх приміщень. Багато зусиль було докладено до ремонту вікон. Значну частину було вибито, наліплений папір знято.” [1].  Вдалося встановити нові шибки на трьох поверхах.

     До того ж музей зазнав шкоди від грабіжників, які вдерлися в його приміщення в ніч з 23 на 24 жовтня 1941 р. і викрали 14 килимів  та порцеляну, яка була упакована в ящики і не вивезена під час евакуації. Про цей факт було повідомлено  поліцію і подано відомості для розшуку зниклих речей. Офіцери вермахту безборонно потрапляли до музею, закривали його з середини і відбирали найцінніші експонати або ті речі, що сподобалися. Потім їх упаковували у посилки і  відправляли   до   Німеччини.   За    розпорядженням військової постійної комендатури для обладнання казино і квартир німецьких офіцерів із музею вилучалися картини, меблі, килими та ін. Часто експонати забиралися під розписки, які не передбачали повернення, або й зовсім без них. Щоб запобігти розкрадання фондів, дирекція музею отримала 20 грудня 1941 р. “охоронну грамоту” від обербургамістра. Дякуючи їй, речі, видані для обладнання казино за спеціальним розпорядженням були частково повернуті, а список вилучених речей був направлений музеєм до міської управи. 

    Негайно було вжито заходів стосовно обліку художніх речей, що залишилися в музеї, а також вивезених в евакуацію. Того ж місяця було складено список і направлено до секції мистецтв при відділі освіти міської управи. У музеї залишилось понад 2.500 картин, 2.700 гравюр, значна кількість порцеляни та художніх виробів народного мистецтва [2].

     Під час окупації міська   адміністрація    сприяла     відродженню      релігійних        общин. В 1941-1943 рр. у Харкові діяли дві церковні конфесії: українська автокефальна православна церква і автономна православна церква. Для проведення богослужіння вони потребували церковного інвентарю. Релігійний відділ управи звернувся до обербургомістра з проханням надання з Художнього музею церковних речей, “які не мають історичної музейної вартості, а можуть бути використані для потреб церкви, якій доконче потрібні” [3]. Міська управа задовольнила це прохання і дозволила вилучити з фондів музею речі, що не мали першорядного експозиційного значення.

    Відновлення культурного життя міста могло б стати показником прийняття “нового порядку” населенням, тому міська управа вимагала від музеїв якомога швидше розгорнути експозиції. В умовах холоду, голоду й недостатності кваліфікованих фахівців зробити це було надто важко. Але ще в листопаді 1941 р. було розроблено план нової експозиції, яку передбачалося відкрити вже в грудні. Співробітники музею, крім перевірки фондів і розробки нових планів експозиції, були зайняті також розшуками і придбанням для музею нових речей - картин, меблів, порцеляни та ін. Підготовка нової експозиції зазнала перешкод через великі морози, оскільки  музей, окрім двох кімнат, не опалювався, стіни залів від морозів стали вогкими і непридатними для розміщення картин. Тому  експозиція зазнала суттєвих скорочень. Було влаштовано тимчасову   виставку   графіки,   що    розташувалась   кімнатах,    які опалювалися.

     Створення експозиції, тематика якої була далекою від політичного життя, не могло задовольнити окупаційну  владу. Було змінено основну структуру музею, яка  складалася з чотирьох відділів: українське мистецтво, європейське мистецтво, мистецтво Сходу та кабінет графіки. Основна робота зазначених відділів полягала в упорядкуванні та розташуванні музейних матеріалів у фондах. Всі художні цінності було розподілено на три фонди: основний,   резервний,  обмінний.

     Розподіл речей за категоріями здійснювала дирекція музею. До основного фонду увійшли твори, які мали значну художню цінність. До резервному було віднесено експонати меншої цінності. Обмінний фонд зосередив все те, що не увійшло до основного та резервного фондів. Всі  експонати було обліковано у інвентарних книгах і картотеках, в яких визначалася  якість, стан, місце перебування і рух кожної окремої речі.  “Проведена реорганізація Музею повинна сприяти розвитку в діяльності музею і забезпечити надалі чільне місце українському мистецтву”, - відзначалося у Звіті про роботу Українського художнього музею за I-й квартал 1942 р. [4]. Саме відділу українського мистецтва приділялася велика увага. При ньому було організовано дві нові секції: українського театрально-декораційного мистецтва та української архітектури.

     У фондах музею зберігалися макети театральних декорацій, велика кількість проектів українських архітекторів. Почалася робота щодо поповнення цих секцій. Підвідділом мистецтв міської управи було доручено художнику театру ім.Т.Г.Шевченка “збирати театральні макети та ескізи декорацій для організації театрально-декораційного кабінету” [5].

     На початку 1942 року Р.В.Кутепов знову звертається до міської управи з проханням надати музею інше приміщення, оскільки вважав недоцільним витрачати кошти на його ремонт та переобладнання. Однак нове приміщення музей так і не отримав. 

    Наступним кроком у діяльності музею була розробка статуту закладу. “На Український художній музей покладається: зберігати, досліджувати і виставляти (експонувати) для загального огляду художні речі в галузі образотворчих мистецтв” [6].  “Положення про Український художній музей у м.Харкові” - це основні програмні пункти його діяльності. На чолі музею стояв директор. Директора та його заступника призначала міська управа. Добір співробітників покладався на директора. У музеї існувала дорадча науково-художня рада, яка мала розглядати основні плани музейної роботи та вирішувати питання побудови експозиції та придбання художніх речей. Музей мав у Господарчому міському банку власний поточний рахунок, а також кутковий штамп і печатку. Про діяльність музею директор складав звіти і подавав їх відділу освіти міської управи за формами і термінами, що та визначала. Передбачалося кілька шляхів фінансування музею: дотації міської управи, плата за відвідування, прибутки від художньої майстерні за копіювання картин та надання інших послуг. Але музей був зачинений для цивільного населення. Майстерні не працювали. Тому єдиним джерелом фінансування були  асигнування міської управи.

    Влітку 1942 р. з’явилася реальна можливість відкриття постійної експозиції.  По закінченню реорганізації музею і проведенню заходів з упорядкування фондів та майна, міська управа здійснила роботу щодо перевірки особистого складу музею. На кожного співробітника було заведено справу і проведено перевірку на „політичну благонадійність” 

     Ще на початку окупації міста дирекція музею порушувала перед управою питання про надання іншого приміщення. “Наявний будинок зовсім непридатний для нормальної роботи і розвитку музею. Ані план будинку, ані якість будови цілком не підходять для музейної художньої експозиції. Тому потрібно мати на оці перехід музею до приміщення, більш придатного своєю якістю і планом для художнього музею” [7]. 

      Як вже зазначалося, роботу музею у першому півріччі 1942 р. було спрямовано на облік, упорядкування і створення умов щодо охорони колекцій. У березні 1942 р. основну експозицію вдалося розташувати вздовж стін таким чином, щоб експонати можна було розглядати, а картини залишилося розвісити на призначених місцях. Великі твори, через брак робочої сили, залишили там, де їх було розвішано до окупації. За власною ініціативою, крім підготовчої роботи до створення основної експозиції, співробітниками музею було розроблено план тимчасової виставки німецького мистецтва. План цей було затверджено особливо уповноваженим німецької комендатури доктором Райхелем і вирішено відкрити цю виставку разом із постійною експозицією. 

    У першому кварталі було проведено три наради музейних співробітників, де розглядалися питання науково-дослідної роботи. Працівники музею намагалися відшукати вивезені  ще  1941 року експонати - понад 100 картин Левченка для пересувної виставки в Сумах та Полтаві. Картини ці перебували у Полтавському музеї. На цей час невідомо, чи вдалося перевезти їх до Харкова.

    Бракувало коштів, транспорту, фахівців, проте співробітникам вдалося придбати 500 картин, акварелей, малюнків тощо [8].  З майстерень художників за наказом міської управи було вилучено 244 картини [9].

     За пропозицією особливоуповноваженого в справах мистецтв Бека з фондів музею було вилучено “всю більшовицьку пропагандистську продукцію” - картини, плакати та ін. Ці твори було зібрано в окремій кімнаті, що завжди замикалася і жоден з цих експонатів не міг бути вилученим без відома дирекції [10]. 

     Основний напрямок роботи Українського художнього музею полягав в «обслуговуванні потреб німецьких збройних сил», представники яких часто відвідували музей. Майже кожного дня по музею проводилися екскурсії. За 1942 р. було зареєстровано 894 відвідування, у т.ч. офіцерами вищого командного складу [11].  Директор музею організував для співробітників музею заняття з німецької мови. Здебільшого це були фахівці з певним досвідом музейної роботи. Для молодих співробітників планувалося організувати семінари з вивчення музейної справи.

      Тривала робота з обліку експонатів. 7 серпня 1942 р. Р.В.Кутепов повідомляє відділу освіти міської управи, що за інвентарним обліком кількість художніх речей різних категорій дорівнює 33.520, з яких 2.435 перебуває в експозиції. Крім того, 103 художні твори було вилучено з музею для потреб німецьких збройних сил [12].  А за станом на 1 лютого загальна кількість експонатів складала вже 33.351, з яких 2.442 перебували в експозиції. За інвентарними книгами і картотеками було проінвентаризовано 1.834 експонати, переважно першої категорії. До кінця 1942 року відділ українського мистецтва поповнився  57 творами українських художників, а також зразками народного мистецтва [13].

    Нарешті було створено нову експозицію з трьох відділів, і Р.В.Кутепов повідомив про це у відділ освіти міської управи, сподіваючись на підтримку і реальну допомогу у забезпеченні необхідними умовами нормальної діяльності музею.

     Накладений на музей ще у листопаді 1941 року “тимчасовий секвестр”, було підтверджено розпорядженням SD від 30 квітня 1942 р. До кінця жовтня 1942 р. музей так і не був відкритий для цивільного населення. Сподіваючись на відкриття музею найближчим часом, директор просить міську управу збільшити штат на 12 співробітників. Органи влади вимагали  посилення штату охоронців, бо наявна кількість їх була недостатньою. Військова постійна комендатура, не заперечуючи принципово проти відкриття музею. Керівництво Українського художнього музею порушувало питання про опалення на зимовий період. “Минулої зими картини зазнали шкоди, перебуваючи в нетоплених приміщеннях. Якщо жахливий цей “експеримент” триватиме наступної зими, то національним скарбам буде заподіяно ще більшої вади. Оскільки передбачено опалювати міські народні школи, дирекція просить про постачання паливом також і будинку музею, і повідомити про це постійну комендатуру міста д-ра Райхеля… Отже, повідомляючи Вас (обербургомістра) про невідкладні потреби музею, прошу Вашого розпорядження про задоволення цих потреб. А також погодити з відповідними інстанціями питання про термінове відкриття Художнього музею” [14].  Поруч з організаційними заходами конче потрібно було подбати про ремонт приміщення, яке перебувало у катастрофічному стані. Але необхідні асигнування не виділялися. Зрозуміло, що без допомоги органів влади дирекція музею не в змозі була впоратися з цими проблемами.

     На думку представників влади, а саме Ромпеля, доцільним було влаштування експозиції у великому залі міської управи. Від цієї пропозиції Р.В.Кутепов відмовився. “Таким чином виходить, що з наведених міркувань руйнувати зараз налагоджену до відкриття експозицію і намагатися в непридатних умовах організовувати невеличку порівняно виставку - річ недоцільна, а головне такий захід не виводить музей із скрутного становища. Єдиний спосіб допомогти реально   музею  -  це  поставити   паливо  на  зимовий   сезон  і забезпечити його електрикою та водою на весь опалювальний сезон” [15].

     Нарешті 21 жовтня 1942 р. представником SD було знято “тимчасовий секвестр”, і Художній музей було проголошено вільним, тобто з’явилася можливість офіційного відкриття музею для цивільного населення. Але 22 жовтня 1942 р. з постійної військової комендатури було одержано заборону вільно входити до музею без дозволу коменданта міста. Дирекція Українського художнього музею суворо дотримувалася цього наказу.                                   

    30 жовтня комендант міста особисто відвідав музей разом із Райхелем і  дав згоду на роботу музею для цивільного населення лише у неділю і тільки для екскурсій в зв’язку з браком охоронців. Плата за вхід до музею передбачалася у розмірі  50 карбованців,  або  50 пфененгів. До друку було підготовлено “Путівник-довідник Українського художнього музею”. Однак через брак коштів, цей  “Путівник” не видано.

    Підпорядкованість музею місцевим органам влади надавала йому певну самостійність. Але все змінилося у період другої окупації нашого міста (березень-серпень 1943 р.) Крім солдатів та офіцерів вермахту, музей відвідало чимало німецьких художників, мистецтвознавців, музейних працівників. Під керівництвом наукових співробітників Бременського музею і Мюнхенської пінакотеки докторів Херцберга та Хальма здійснювалося планомірне пограбування музейної колекції. Вони відбирали найкращі твори західноєвропейського, російського та українського мистецтва. Вилучені речі було розташовано в спеціальній кімнаті, опломбовано, а списки передано до вищих установ. 

    У липні 1943 р. керівник штабу Розенберга Шмідт намагався провести чергову реорганізацію музейної мережі міста, спрямовану на концентрацію цінностей в одному приміщенні з метою подальшого вивезення їх до Німеччини. Було запропоновано перевезти усі музейні заклади в будинок Українського художнього музею (колишня Українська картинна галерея). На щастя цього не сталося. Але музей спіткало інше лихо.

    Одразу після того, як було проголошено евакуацію німців з Харкова, відібрані експонати було вивезено з музею штабом Розенберга на чолі з Берентом. На другий день після того, як штаб Розенберга закінчив вивозити цінності, у музеї з’явився начальник гестапо Брачке, відібрав у охоронця ключі, і протягом кількох днів експонати вивозило гестапо. Залишилися картини великого формату, графіка, скульптура, меблі й бібліотека. Все це загинуло під час пожежі в галереї у серпні 1943 року напередодні визволення Харкова.               

----------------------------------------------------------------

1.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.20 

2.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.2 

3.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.23, арк.1 

4.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.22 

5.ДАХО, Р-2982, оп.3, спр.84, арк.86

6.ДАХО, Р-2982, оп.2, спр.28, арк.5

7.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.8

8.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.3 

9.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.21 

10.Там само 

11.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.261, арк.8 

12.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.225, арк.27 

13.ДАХО, Р-2982, оп.4, спр.261, арк.8 

14.ДАХО, Р-2982, оп.2, спр.28, арк.17об.   

15.ДАХО, Р-2982, оп.2, спр.28, арк.18об.

 

                                                                                                                                                                                                                   Кацай В.І.