вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Виставки - Українська старовина: від Порфирія Мартиновича (1856-1933) до Георгія Нарбута (1886-1920)
Українська старовина: від Порфирія Мартиновича (1856-1933) до Георгія Нарбута (1886-1920)
Українська старовина: від Порфирія Мартиновича (1856-1933) до Георгія Нарбута (1886-1920)
Початок: 07 вересня 2016, 10:00
Кiнець: 25 червня 2017, 17:40
Мiсце: Харківський художній музей
Тип: Виставки

Мартинович Порфирій Денисович (1856-1933), український живописець, графік, фольклорист і етнограф. Навчався в Петербурзькій АМ (1873-80).

Засновник краєзнавчого музею к м. Краснограді Харківської обл.

 

Нарбут Георгій Іванович (1886-1920). Художню освіту здобув самостійно.

1906-17 працював у Петербурзі, навчався у Мюнхені (1909).

З 1917 – у Києві: ректор Української Академії мистецтв

 

Ювілейну виставку творів двох видатних українських майстрів графіки із фондів ХХМ присвячено сюжетно-тематичній лінії «Української старовини», в яку вони були закохані, глибоко і ґрунтовно вивчали та оспівали у своїх роботах. Зближує Мартиновича і Нарбута трагізм їхньої особистої і творчої долі, що надто мало відпустила їм часу для мистецької діяльності – якийсь десяток років, що за напругою та кількісним і якісним складом творчого доробку вартує інколи цілого життя.

Справжні патріоти своєї землі, вони були сподвижниками на ниві національного розвою України. Мартинович став засновником і фундатором Красноградського краєзнавчого музею, видатним етнографом і збирачем думового епосу нашого народу, Нарбут – ректором новоствореної 1917 року Української Академії мистецтв, організатором і натхненником її роботи у важкий пореволюційний час, очолив відділ образотворчого мистецтва у Наркомосі УРСР. Природно, що різниця у 30 років їх часу народження наклала відбиток і на характер їх творчості, і на образно-стилістичний і сюжетно-тематичний зміст.

Час розквіту творчості Мартиновича припадає на 1870-і – поч. 80-х років з орієнтацією на етнографічну, народну спрямованість мистецтва, інтерес до національного типажу. Як відзначають дослідники, «наиболее самобытны портреты Мартыновича, и графические, и живописные. Никто из его сотоварищей не воплощал так ярко и в то же время так глубоко национальные типы украинских крестьян». Місцем натхнення Мартиновича були села і містечка Полтавщини, зокрема, с. Вереміївка Золотоніського повіту. Об’єктом його рисунків став народний побут, традиційне вбрання, краєвиди, дерев’яні храми й хати, колоритні типи селянсько-козацького середовища.

У Мартиновича його кращі портретні зображення підкреслено репрезентативні – люди відверто позують, як на фото, дивлячись в «об’єктив». У виразі облич портретованих не відчутно непорушної застиглості – їх позначено напруженою роботою думки. Він зображує модель практично завжди в фас («Федір Мигаль», «Автопортрет», «Павло Тарасенко» та інші), очі портретованих прямо дивляться на глядача.

Невипадковим і різним є погляд зображуваних, направлені прямо на глядача: розумні, хитруваті, очі Павла Тарасенка, лагідні Оксани Буштримихи, інтенція духовної волі у вимогливому, запитальному погляді самого Мартиновича та Федора Мигаля, персонажі завжди представляють себе самі і відповідають самі за себе. За всіма його героями проглядає козацьке минуле з набором відповідних рис – відчуття власної гідності, твердості характеру чи спокійної лагідності і доброзичливості. Композиційно, крім вищезазначених «портретів-облич», є поколінний живописний «Портрет Олекси Бондаря» (знаходиться в експозиції), майже в повний зріст сидячі зображення Оксани Буштримихи та Павла Тарасенка. Мартиновича можна назвати художником, який випередив час: його замальовки будівель українського стилю і сьогодні є свідченням (часто єдиним) зразків дерев’яних церков українського стилю (забороненого з 1800 року), споруд народної архітектури, зокрема хат, клунь, комор. «Хата в Костянтинограді» привертає увагу своїм «бароковим» пояском – «гребінь» стріхи як декоративна прикраса, згодом став широко використовуваний у модерній українській архітектурі як формотворчий елемент, так само, як і інші деталі дерев’яного будівництва, скрупульозно відтворені П.Мартиновичем у циклі Вереміївських начерків.

В ілюстраціях до «Енеїди» відчутно впевнену руку майстра, велику обізнаність в галузі історично – побутових реалій, глибоке знання тексту поеми, відчуття духу козаччини і доби гетьманства, що дало змогу безпомильно відчути стиль і аромат епохи. Вміння входити в образ, перевтілюватися в того чи іншого персонажа,  допомогло під час роботи над ілюструванням «Енеїди» – Мартинович відповідно одягався, ставав у потрібну позу, декламував рядки, а вже потім з уяви малював ту чи іншу сцену.

Георгій Нарбут був серед першовідкривачів української художньої давнини як естетичного явища, втіливши у своїй творчості органічний синтез національного варіанту модерну з українською бароковою гравюрою ХVІІ – ХVІІІ ст., а одночасно – законів і принципів народної естетики, розумінні в ній значущого і прекрасного. Інтерес до цього періоду зумовила участь Нарбута у підготовці виставки «Ломоносов і Єлизаветинський час», влаштованої у С.-Петербурзі 1912 року під егідою Академії Наук. Дякуючи Нарбуту, відділ, присвячений Україні, виглядав найпишніше. Нарбут не тільки познайомився з кращими творами української гравюри, а й наполегливо вивчав «архівні фоліанти», спілкувався з видатними знавцями української старовини – Д. Багалієм, М. Біляшівським, Я. Ждановичем та іншими (на виставці представлено силуетний портрет останнього). У річищі захоплення Нарбута старовиною було активне зацікавлення геральдикою, яка була свого роду ужитковим варіантом емблематики в образотворчому мистецтві. Своєрідним лейтмотивом творчості Нарбута є інтерес художника до архітектури, яку він прекрасно знав, відчував, користуючись її мотивами з великою дотепністю.

Особливий світ захоплень Нарбута – силуетні портрети, також презентовані в експозиції. Моделями для них частіше за все служили друзі-художники або члени сім'ї – брати Володимир та Сергій. Іноді художник створював родинні портрети, де зображував і себе в колі сім'ї. В цих творах виявилась гостра спостережливість майстра, вміння відчути й передати скупими засобами силуету головні риси портретованого, його неповторну індивідуальність. їм притаманні вишуканий смак та витонченість контуру кожної деталі.

Вершиною творчості Георгія Нарбута правомірно вважається «Українська абетка», над якою художник працював протягом 1917 року. Він встиг виконати 15 композицій до літер українського алфавіту. 14 з них належать нашому музеєві і займають почесне місце на виставці. «Абетка» – це дивовижний художній сплав класичних принципів книжкової графіки художників-«миріскусників», традицій українського народного мистецтва і надзвичайно щедрої уяви автора. Листи «Абетки» позначені багатством стилістичних прийомів: у них використано улюблені художником силуетні зображення, контурний малюнок, різноманітні штрихові манери. Творча фантазія майстра створює в кожному аркуші неповторні композиційні варіанти. Його пружна, плавна і точна лінія малює то вишукані, то примхливі форми дерев, архітектури, тварин, завжди підпорядковані загальній гармонії. Весь накопичений художником творчий досвід, його бездоганний художній смак і висока майстерність блискуче втілились у цих композиціях.

Останні роки Георгія Нарбута проходять в Україні, куди художник переїжджає в кінці 1917 року. Він бере активну участь у створенні Української академії мистецтв, з притаманною йому енергією включається в творчі процеси, виконує оформлення журналів «Мистецтво», «Солнце труда», «Зори» та інші. До цього завдання він підходив як новатор, намагаючись знайти і нову символіку образів, і співзвучну їм графічну форму, широко використовуючи українську орнаментику. Ці твори стали фундаментом для подальшого розвитку української книжкової графіки.

Справжньою перлиною в творчому доробку Нарбута є одна з останніх його робіт – ілюстрація до поеми «Енеїда» класика української літератури І. Котляревського. Українське видавництво «Друкар» намічало випустити в світ розкішну крупноформатну книгу – «Енеїда», оформлення якої було доручено Нарбуту. Композиція «Еней та його військо» (1919) – пробна ілюстрація до цього видання. Вона вирізняється самобутністю трактування бурлескної поеми Котляревського; в образній структурі домінує героїчне начало, забарвлене м'якою іронією митця. Це одна з небагатьох робіт, яку художник вирішує в живописному плані, сполучаючи класичну довершеність і гармонію пластичної побудови з тонко розробленою кольоровою партитурою. І, як завжди у Нарбута, – віртуозна майстерність виконання та філігранна обробка всіх деталей. «Еней» гідно увінчує творчі пошуки майстра всіх попередніх років.