вул. Жон Мироносиць, 11 т/ф +38 057 706 33 94
Пн, Ср, Чт, Пт, Сб, Нд - 10:00 - 17:40 Вт - вихідний
Будинок Харківського художнього музею: історія, архітектура, особистості.

     Особняк, в якому нині знаходиться Харківський художній музей, збудовано за проектом архітектора Олексія Миколайовича Бекетова. Це пам’ятник  історії і культури, зареєстрований за рішенням Харківського облвиконкому за № 334 від 30.04.1980 під охоронним номером № 139.

     За проектами архітектора О.М.Бекетова у Мироносицькому провулку (так називалась раніше вул. Раднаркомівська) у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зростають декілька розкішних особняків, які формують його архітектурний ансамбль. Один із них було збудовано для почесного громадянина Харкова Івана Єгоровича Ігнатіщева,   власника   пивоварного заводу “Росія”, заснованого 1886 року на Великій Панасівській, 76 (тепер це вулиця Котлова). Завод був одним із найкрупніших пивоварних заводів Харкова того часу – на ньому на початку ХХ ст. працювало більше 100   робітників.

      Родина І.Є.Ігнатіщева займала помітне місце у Харкові. Главу сім’ї 1893 року було обрано гласним Міської думи. Його син Михайло був купцем першої гільдії. Василь та Володимир – помічниками присяжних повірених, Георгій – гірничим інженером, Микола – членом спостережного комітету Харківського окружного страхового товариства при Раді з’їзду гірничовидобувників півдня Росії. У багатодітній родині підростали внуки, вихованням яких   займалась бабуся Олена Іларіонівна – дружина Івана Єгоровича. Велика сім’я спочатку проживала у власному помешканні, збудованому 1889 року за проектом архітектора Г.Я.Стрижевського у Лопанському провулку № 8 (ця будівля збереглася до нашого часу). 1912 року пивоварний завод перейшов у спадок старшому сину   Михайлу, який розширив завод, добудував на вулиці Клочківській № 1 новий трьохповерховий корпус за проектом архітектора М.С.Коморницького. Одночасно із розширенням заводу почалось будівництво особняка на придбаній 1912 року ділянці у Мироносицькому провулку, яка належала родині надвірного радника Касперова. Будівництво тривало 2 роки, і вже 1914 сім’я Ігнатіщевих переїхала до нового помешкання.  На жаль, ця подія співпала з тяжкою для родини втратою: від ран, отриманих під час війни, помер син Микола, його урочисто поховали в Харкові [1]. 

    Про подальшу долю нащадків Ігнатіщева нам нічого невідомо, за винятком свідчень відомого харківського історика архітектури О.Ю.Лейбфрейда (1910-2003) стосовно доньки Миколи Ігнатіщева – Ірини, яка закінчила 1930 року інженерно-будівельний інститут і працювала в Теплоенергопроекті, померла 1997 року в Харкові.  Особняк належав Ігнатіщевим недовго: 1917 року його продали комерсантові Левицькому, а після революції, 1919 року,  націоналізували.

      У роки громадянської війни у ньому знаходились різні державні установи: деякий час – представництво Центральної Ради, з 1922 по 1928 – Раднарком України, створений за рішенням Тимчасового робітничо-селянського уряду (29.01.1919 р.). Про це свідчить меморіальна дошка  на фасаді будівлі: “У цьому будинку в 1922-28 роках працювала Рада народних комісарів Української  Соціалістичної республіки на чолі з видатним партійним і державним діячем Власом Яковичем Чубарем”, встановлена у 70-х роках      ХХ ст.   1928 року Раднарком було переведено до будинку Держпрому. Особняк надали проектному інституту “Укр-Діпромез”, що виконував проекти реконструкцій і нового будівництва промислових підприємств України, згодом окремі кімнати особняка займала Харківська консерваторія під класи для особливо обдарованих дітей.

      1931 року „Укр-Діпромезу” надали приміщення на Московському проспекті, а в особняку 1932 року розмістився Науково-дослідний інститут літературознавства ім.Т.Г.Шевченка, заснований 1926 року, який очолив академік Д.І.Багалій. Цей інститут виник у зв’язку з потребою  створення національної літературознавчої науки, необхідністю зібрати й опрацювати рукописну спадщину української літератури від давнини до сучасності.  При інституті ім.Т.Г.Шевченка, за активної участі письменників України, на основі  зібраних матеріалів, організовано Всеукраїнський  літературний музей: дев’ять  залів, в яких у 135 вітринах містилось 65000 експонатів – книги, журнали, рукописи, фотографії періоду від 1798 до 1932 років. Оформлення музею здійснив художник В.Д.Єрмилов. В інституті ім.Т.Г.Шевченка містилась, крім літературного музею, галерея  шевченківських картин. Лише  творча спадщина Шевченка була представлена  80 малюнками і 46 шкіцами, серед  них 9 автопортретів, серія “Блудний син”, 12 акварелей періоду заслання 1849-57 рр., портрети Айри Олдріджа, М.С.Щепкіна та інші твори. Відзначаючи 120-річчя від дня народження Шевченка (1934), галерея відкрила виставку кращих творів художника, на якій було представлено понад 200 картин та малюнків. Взагалі інститут зберігав біля 700 малюнків, гравюр і картин художника.  1935 року Інститут літературознавства переїхав до Києва. В особняку залишилась галерея Т.Г.Шевченка. 1939 року відзначалось 125-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. До цієї дати в Києві у будинку Академії Наук УРСР було організовано Республіканську ювілейну виставку Кобзаря, на якій експонувалося понад 200 картин з Галереї картин Т.Г.Шевченка у Харкові.  20 вересня 1940  року Рада Народних Комісарів УРСР постановила: “Організувати в Києві на базі республіканської ювілейної Шевченківської виставки Центральний державний музей Т.Г.Шевченка, в якому зосередити всі оригінальні матеріали, пов’язані з життям та революційною діяльністю Т.Г.Шевченка.  Передати до Центрального державного музею Т.Г.Шевченка всі матеріали республіканської виставки, утвореної в м.Києві до 125-річного ювілею з дня народження поета та закріпити за музеєм експонати, представлені до згаданої виставки різними музеями та установами УРСР” [2]. 

    Згідно цієї постанови частину творів Харківської галереї картин Т.Г.Шевченка було передано до новоутвореного Центрального державного музею Т.Г.Шевченка в Києві, що почав діяти у квітні 1941 року в приміщенні Маріїнського палацу.

      Коли почалася війна, Харківська галерея картин Т.Г.Шевченка майже повністю була евакуйована разом з експонатами Державної картинної галереї, Київським центральним державним музеєм Т.Г.Шевченка та Київським меморіальним будинком-музеєм до Новосибірську 15 жовтня 1941 року, а 24 жовтня  Харків був вже захоплений німцями. Під час окупації на базі не евакуйованої частини колекції було організовано Будинок ім.Т.Г.Шевченка, директором було призначено І.Данильченка.  Незважаючи на відсутність оригіналів картин Тараса Григоровича, в новоутвореному Будинку його імені було зібрано все те, що висвітлювало  життя, творчість та громадську діяльність великого Кобзаря. Планувалось навіть, що Будинок буде видавати листівки та репродукції з малярських та поетичних творів Т.Г.Шевченка, пропагувати його творчість лекціями та доповідями. Однак, 6 вересня 1942 року було відкрито лише один відділ виставки малярських творів Шевченка у репродукціях.

      У січні 1944 року постановою Ради народних комісарів УРСР і Центральним комітетом КП(б)У, особняк, що належав картинній галереї Шевченка, закріплено за музеєм (в той час – Музеєм українського мистецтва), створеним на основі колекції Української державної картинної галереї, що повернулась із евакуації, оскільки   приміщення   галереї (вул. Басейна, 18) було спалене гітлерівцями під час окупації Харкова. Колекція творів Т.Г.Шевченка, що повернулась із евакуації, і з 1944 року знаходилась у Харкові, у серпні 1948 року на підставі урядової постанови від 22 червня про відкриття Державного музею Тараса Шевченка у Києві було перевезено до столиці, а 24 квітня 1949 року відкрито нову експозицію у будинку на бульварі Т.Шевченка, 12 [3].        

     Стан будівлі, в якій розмістився наш музей, був відносно задовільний, хоча вона зазнала руйнувань: ворожі снаряди пробили стіни при вході, зруйнували дах, було вибите скло  у всіх вікнах першого поверху. Музей розташувався лише на другому поверсі, оскільки перший було зайнято у післявоєнні роки іншими організаціями і установами: тут знаходились художній інститут і училище, майстерні художнього фонду,  обласне правління Спілки художників, їдальня райтресту.  Не дивлячись на тісноту і ремонтно-будівельні роботи у приміщенні, завдяки   героїчним   зусиллям   маленького колективу  під керівництвом  директора, 27-річного художника-живописця Володимира Феодосійовича Яценка, 23 червня 1946 року на другому поверсі було розгорнуто постійнодіючу експозицію музею.  Приміщення музею поступово звільнювалось від інших організацій, і експозиція розширювалась. Лише на початку 50-х воно стало повністю належати музеєві.

      В архітектурно-художньому відношенні особняк Ігнатіщева представляє собою цікаву споруду, виконану в дусі популярного на рубежі ХІХ-ХХ століть стилю неоренесансу з елементами модерну. Будинок  двоповерховий, на цоколі, цегляний, оштукатурений, у плані має вигляд літери “П”. Йому притаманні всі риси палацового характеру – симетрична композиція, соковите пластичне оздоблення з використанням трьохчетвертних колон іонічного ордеру і ліпних скульптурних деталей. За загальним враженням, архітектонікою будівлі він нагадує особняк Соколова у Харкові, виконаний В.Ф.Кричевським під керівництвом О.М.Бекетова у його бюро (вул. Карла Маркса, 17, 1899) та  колишній фтизіатричний кабінет Авдакова (вул.Сумська).

     Головний фасад має симетричну композиційну структуру з чітко виявленою центральною віссю. Антаблементи бокових крил візуально підтримують розміщені між вікнами герми. Двері головного входу, що знаходиться на “червоній лінії” вулиці, перекрито аркою і фланковано пілястрами корінфського ордеру, над якими у вигляді геральдичної композиції розміщено круглі медальйони із барельєфним профільним зображенням античних жіночих голівок – “римлянки і гречанки”. На скошених кутах будівлі були балкони з балюстрадами, нині втрачені. Над перекритим аркою центральним входом розміщується великий віконний проріз, що освітлює парадні сходи. Обидва боки вікна оформлено канельованими колонами іонічного ордеру. У процесі будівництва центральний ризаліт було доповнено скульптурами жіночих фігур, нині втрачених. Над вікнами першого поверху центральної частини фасаду суцільною стрічкою проходить скульптурний фриз із зображенням путті. Стіни другого поверху крил центральної частини оформлені аркадою тосканського ордеру.

     Ліпний фриз із зображенням путті між першим і другим поверхом повторює з деякими варіаціями фриз на нинішньому Будинку вчених (вул.Раднаркомівська, 10, колишній особняк О.М.Бекетова) і, вірогідно, виконаний В.Ф.Кричевським. Між фризами обох будівель є деякі відмінності – фриз особняка Бекетова виконаний горельєфно, особняка Ігнатіщева – барельєфно. За сюжетно-тематичною основою вони теж різняться – у бекетівському будинку це зображення путті-художників, скульпторів, архітекторів, у особняку Ігнатіщева –жанрові сцени, де путті збирають яблука, копають землю, купаються у заростях очерету, пасуть кіз, зсипають зерно до мішків. Тематично-сюжетну основу фризу виконано з гумором і уведенням різних реалій – дії путті відбуваються на фоні “Акрополя”, який  височить вдалині, за ним слідує пейзаж в українському стилі з хатами і тощо. На ліпному фризі особняка О.М.Бекетова, виготовленому горельєфно, путті тендітні, “з хорошими манерами” і благородними заняттями – скульптори, художники, архітектори, в оточенні дельфінів, раковин та інших атрибутів бароко. Путті нашого фасаду виглядають більш заземлено, а ля “сільські дітлахи” – кремезні, опецькуваті.

    Виникає питання: навіщо у особняках, розташованих навпроти, на відміну від пануючого тоді намагання бути різноманітними у архітектурному декорі, використано практично спільне архітектурне декорування? Очевидно, на нашу думку, прагнення  Бекетова або Ігнатіщева залучити до будівництва (1912) вже відомого на той час архітектора Кричевського (під час спорудження особняка Бекетова, 1895 року, В.Ф.Кричевський ще працював у його бюро), вилилося у таке своєрідне замовлення. Враховуючи, що ліпний декор багатьох споруд Бекетова виконував Кричевський у харківський період своєї творчості і талант “фасадника” виявився саме тут, це припущення видається цілком вірогідним. За свідченням О.Ю.Лейбрейда, скульптурні і ліпні роботи для особняка О.М.Бекетова було виконано в ательє І.Якобса [4].  Ліпне оздоблення, вірогідно, було виготовлено на скульптурному підприємстві І.Якобса або К.Піщинського і Ріхи у Харкові. Слушним може бути і посилання на автобіографічні рядки В.Кричевського: "В индустриальной отрасли искусства я начал работать с 1892 года, делая орнаменты для метлахских плиток завода Бергенгейма в Харькове, позже для скульптурно—лепного ателье Якобса в Харькове, Ковровой фабрики в Варшаве (по заказу артиста А.И.Алчевского), для керамического завода в Москве" [5].  Так що наше припущення відносно авторства В.Ф.Кричевського не є безпідставним. Елементами оригінального оздоблення є керамічні багатоколірні заповнення під архівольтами аркад, що обрамляють віконні прорізи другого поверху.

      Вірогідно, цю полив’яну кераміку було виготовлено на Полтавщині. Керамічний фриз, що проходить над вікнами другого поверху не має аналогів у будівлях Харкова початку ХХ століття – 1917 року. Як відомо, імпульс активному уведенню кераміки до екстер’єрів споруд було одержано при будівництві Полтавського земства (1906, арх. В.Ф.Кричевський). Саме цей первісток українського архітектурного стилю став своєрідним маніфестом тих рис,  що входили у його розуміння – багатоярусність споруди, орнаментація фасаду,  використання майоліки та черепиці. Ці тенденції знайшли яскраве втілення у будинку Харківського художнього училища (1912), де також було використано майоліку і черепицю. З’являються майолікові вставки і на фасадах інших будинків міста. Унікальність майолікового фризу нашої будівлі полягає в тому, що використано орнамент, який за своєю стилістичною прив’язкою тяжіє до періоду італійського Відродження – вази вишуканої форми над рослинними вінками, заплетеними в гірлянди, увінчаними стилізованими квітами, чергуються з картушами. Узор продовжено і між вікнами у вигляді вертикальних гірлянд з лаврових листків. Авторами було проведено порівняльний аналіз із спорудами стилю модерн Москви і Петербурга, де пошуки майолікового оздоблення ішли в іншому напрямку – стилізованих узорів кахлів, оперування великими декоративними масами і площинами, тяжіння до образів і сюжетів народного мистецтва.   Наш узор позначено вишуканістю колориту – поєднанням зеленого, голубого, рожевого, витонченістю ліній, що викликає відчуття деякої “порцеляновості”. Варіантів авторства може бути кілька: оскільки будівлю було зведено в дусі неоренесансу, поняття якого включало поєднання кількох стилів, автором міг бути сам О.М.Бекетов – є відомості, що ще в дореволюційний час він займався майолікою, зокрема, у зведеному за його проектом будинку жіночого Єпархіального училища в Лубнах (1907-08), позначеному великим впливом українського романтизму і, природно, будинку Полтавського земства (1906), проводив досліди з керамічного виробництва у Технологічному інституті. Про це свідчить і його доповідь на конференції Спілки радянських архітекторів України (28.05.1939) [6].

     За другою версією, автором може бути В.Ф.Кричевський – на час з 1902 по 1912 з перервами на будівництво Полтавського земства, він відвідує Західну Європу. 1904 року – робоче відрядження на керамічні заводи Варшави і Кракова, знайомство з славнозвісним “Майоліковим будинком” у Відні (арх.О.Вагнер, 1899), зразками італійського модерну у Генуї та Туріні. 1910-13 роки позначено (за переліком праць (1891-1933), власноручно складеним В.Ф.Кричевським, активним зверненням до італійської тематики (акварелі, зарисовки архітектурних пам’яток, а також працею в килимарній майстерні В.Ханенко в Оленівці). Очевидно, продовжувались якісь контакти з О.М.Бекетовим та його оточенням – для І.О.Алчевського було виконано килим у мавританському стилі (можливо, для мавританського особняка Д.О.Алчевського на вул.Садово-Куликівській (?)), 1910 року він багато пише в Криму, зокрема, олійну роботу “Будинок Бекетова у Професорському куточку”. Якщо ліпний фриз і керамічне панно дійсно належать йому, чому не вніс їх до свого переліку праць, складеного досить скрупульозно і точно? Та і в своїй біографії він не згадує про це. Версій може бути кілька,  і всі вони  мають право на існування.

     Третя версія – художник прикладного мистецтва Петро Ваулін (1870-?) знаний на той час кераміст, що брав участь в оздобленні Будинку Полтавського земства, згодом працював на Кікеринському заводі художньої кераміки під Петербургом. Не на користь цієї версії свідчать факти від’їзду П.Вауліна після 1906 року з України. Це питання потребує ще вивчення і уточнення. Особняк поділено на чотири однакові ізольовані квартири, по дві на кожному поверсі. В їх плануванні використано анфіладно-коридорну систему розташування кімнат. На першому поверсі, у головній його частині, знаходились симетрично розташовані кабінети, вітальні, зали, буфетні, у бокових приміщеннях центрального фасаду було розташовано дитячі кімнати. З півночі до головної частини будинку примикали веранди, на які вікнами виходили їдальні. У східній і західній частинах було розташовано будуари, спальні, ванні кімнати, кімнати для прислуги, кухні. 

      Під час реконструкції будинку для музею з дворового боку було прибудовано закриту галерею, що забезпечувала можливість кільцевого обходу анфілади виставкових залів. При цьому у середній частині корпусу утворились приміщення, що освітлюються лише штучним світлом. Нині первісний вигляд особняка частково втрачено (основні зміни відбулися в інтер’єрі у зв’язку з пристосуванням його під функції установ, які тут розміщувались). На відміну від екстер’єру будинку, витриманого в неоренесансному стилі з елементами модерну, в оформленні інтер’єру, як і в переважній більшості бекетівських споруд, використано ретроспективний напрямок – улюблену архітектором спадщину давньогрецької класики.  Особливо це відчутно у парадному холі із сходами на другий поверх, перекритому угорі касетним коробовим склепінням. На рівні другого поверху, з боку центрального віконного прорізу, розміщений вітраж, своєрідно “врівноважений” на площадці навпроти декоративним ліпним ризалітом із розкрепованим карнизом, прикрашеним вазонами і гірляндами, фланкованим коннельованими колонами іонічного ордеру. Металеві перила парадних сходів, виготовлені, вірогідно, на заводі “Еланчик и С-я”  у Харкові, оформлено у вигляді пальмет, листя аканту, “візантійської” троянди, меандру.  Цей же узор повторено на площадці другого поверху. 

    У такому ж стилі витримано ліпні пілястри на стінах над сходами. Автори припускають, що там же С.І.Васильківським було виконано живописний повтор розписів будинку Полтавського земства: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Козак Голота”, “Обрання полковником Мартина Пушкаря”. Ці розписи з часом було втрачено [7].  Це також наштовхує на думку, що архітектор або замовник хотів привернути до оформлення будинку митців, причетних до будівництва споруди Полтавського земства. 

    Білі мармурові парадні сходи нині також змінили свій зовнішній вигляд – частково втрачено матеріал оздоблення їх просторового вирішення, практично повністю втрачено штучний мармур облаштування сходів, про наявність якого йшла мова у кошторисі, знайденому у фондах ЦДАНТД України [8].

       Про оздоблення особняка свідчать і спогади старожилів: у кімнаті-їдальні ще у     50-і рр. ХХ ст. стіни було прикрашено дерев’яними панелями, шовком, металевим фризом, на стелі було ліплення. На жаль, і це не вдалось зберегти. Натомість 2001 року під час ремонту залу іконопису (колишній кабінет Ігнатіщева) було відкрито живописний фриз. Фриз вирішено у вигляді геральдичної композиції з гербом (картушем?) посередні, на фоні пальмової гілки. По обидва боки  – путті  з книгою (зліва)  і путті  з жезлом Меркурія –  кадуцеєм (праворуч), за ними орнаментальна композиція: факели, заплетені у вигадливо розташовані галузки аканту ренесансного стилю, лаврові гілки.

    Далі композицію продовжують витягнуті по горизонталі прямокутники із зрізаними кутами, на яких зображено міфологічних коней – своєрідний синтез Гіппокампа та Пегаса, зміїний хвіст Гіппокампа завершено стилізованим трилисником, над ними пальмети, внизу – закомпоновані у парний узор стилізовані зображення квітів. Оскільки практично всі роботи з розписів у особняках О.М.Бекетова виконували М.Р.Пестриков або М.М.Уваров, вважаємо, що автором розпису фризу колишнього кабінету господаря був М.Р.Пестриков – приглушеною колористичною гамою, використанням так званого стилізованого “травчатого” орнаменту, фриз нагадує розписи їдальні у особняку О.М.Бекетова.

      У залі відділу західноєвропейського мистецтва, теж під час ремонтних робіт, розчищено живописні медальйони із зображенням музичних інструментів, які, очевидно, становили єдине ціле із живописним розписом плафону (не зберігся). Особу автора і виконавця цих робіт поки що виявити не вдалося, хоча на авторство так само претендують М.Р.Пестриков і М.М.Уваров, останній – вірогідніше. В особняку О.М.Бекетова Уваровим було виконано розпис плафону зали – “Хоровод муз”. Деякі музичні інструменти, зображені там, за манерою виконання схожі на наші.

     У цьому ж залі зберігся ліпний фриз, який спочатку мав кольорове поліхромне вирішення з позолотою. У приміщенні фондосховища першого поверху (колишня їдальня Ігнатіщевих) знаходиться камін, облицьований  темно-зеленими гладенькими полив’яними кахлями та рельєфними світло-жовтого кольору з плетінками овальної форми та стилізованими квітами. Такі ж рельєфні білі кахлі із зображенням гірлянд фруктів та геометричними узорами прикрашують стіни над парадними сходами, облицьованими плиткою.

      На площадках головних сходів підлогу також вистелено керамічною метлахською плиткою харківського заводу “Бергенгейм і К-О”.  Дійсно, незважаючи на численні втрати і реконструкції, у будинку витає дух високого мистецтва, адже будинки, як і люди, мають свою історію, енергетику, душу. У цьому плані приміщення Харківського художнього музею є не тільки одною із найкрасивіших будівель початку ХХ ст. у нашому місті, але і свідком багатьох історичних подій, що підтверджують і меморіальні дошки, встановлені на фасаді. Це дошка, встановлена 6.06.2003 р. і присвячена пам’яті Ф.Нансена: “У цьому будинку 1923 р. видатний вчений, дипломат, лауреат Нобелівської премії міра Фрітьоф Нансен (1861-1930) зустрічався з керівниками уряду України з приводу допомоги у подоланні голодомору 1921-1922 рр. За сприяння місії Міжнародного Червоного хреста та при підтримки великого норвежця було врятовано від голодної смерті понад 6 мільйонів дітей та дорослих”. Товариство “Україна-Норвегія” (Авт. О.І.Табатчиков).

     24.08.2004 року було встановлено меморіальну дошку пам’яті Васильківського Сергія Івановича (1854-1917). “Академік живопису, видатний харків’янин. З нагоди 150-річчя митця та 350-річчя міста Харкова”.   (Авт. С.О.Сбітнєв). І хоча музей знаходиться у цьому приміщенні кілька десятиліть, документально це було засвідчено 1990 року: “Рішенням головного управління архітектури і містобудівництва Харківського облвиконкому колишній особняк І.Є.Ігнатіщева (охр. № 139) на Раднаркомівській, 11 передано на баланс ХХМ (охоронне зобов’язання № 31 від 5.04.1990)”.

 

Література

1. Бурачек М.Г. Галерея малярських творів Шевченка в Харкові   Літературна газета. – 1933. – 15 квітня

2. ВНІІТАГ. Проект будинка І.Є.Ігнатищева. Г – 3630/1,2,3,5,6.

3. Гавриленко О. Галерея картин Т.Шевченка.// Комсомолець України. – 1939. – 29 січня

4. Гордон В. Науково-культурний заклад. // Червоний шлях. – 1935. - № 3 5. Держархів Харківської області. Фонд 5029, оп.1, спр.61

6. Жулинський М., Гальченко С. Архівосховище автографів українського письменництва. // Студії з архівної справи та документознавства, 2001

7. Інститут Т.Г.Шевченка. // Культура та побут. - 1926. – 7 лютого

8. Інститут Т.Г.Шевченка. // Всесвіт. – 1932. - № 7

9. Лейбфрейд О.Ю. Справка “К истории здания по ул.Совнаркомоской, 11. – 1999. – С.2

10. Маньківський В. Експонат – живе слово. // Декада. – 1933. - № 1.- С.2-3

11. Новгородов В. Історична записка: Приватний особняк І.Є.Ігнатищева. - Х.: “Укрпроектреставрація”, 1991

-----------------------------------------------------------------

1.“Харьковские ведомости”. – 1914. – 23 ноября

2. Кацай В.І. До історії побутування Галереї картин Т.Шевченка у Харкові (1938-1948). // Збірник статей науково-практичної конференції “Шевченкініана на початку ХХІ ст.”. – Х., 2004. – С.134-143

3.Там же

4.Лейбфрейд А.Ю. А.Бекетов/ Сборник “Многогранник”, Областной лицей ХГТУСТа. – Х. – С.19

5.Рубан-Кравченко В. Кричевський і українська художня культура ХХ століття. – К.: Криниця, 2004. – 613 с.

6.ЦДНТАУ, ф.47, оп.2, од.зб. 65, лл.2, 1939

7.Безхутрий М.М. Сергій Васильківський. – К.: Молодь, 1979. – 228 с.

8.ЦДАНТД, ф.2, оп. 1, С.13

                                                                                                                                                          Волошкіна С.А., Денисенко О.Й.